Вісім з половиною сторінок про Нормандію і Руан

Зізнаюся, мені досі дуже подобається радянський фільм “Д’Артаньян і три мушкетери”. Він імпонує мені блискучою грою акторів, прекрасною операторською роботою в моєму рідному Львові, гумором, музикою і, особливо, текстом пісень. У цих на перший погляд легковажних пісеньках ненав’язливо подаються деякі дуже цікаві історичні факти, наприклад, пані Д’Егільйон, та, з котрою Рішельє “їв бульйон”, – це реальна особа, племінниця кардинала, з якою, як подейкуювали, його зв’язували зовсім не родинні стосунки. Час від часу до куплетів влучно вкраплюються французькі фразеологізми та приказки  – хто ж не пам’ятає  “Пуркуа па?” або “А ля герр, ком а ля герр?” , згадуються реальні тогочасні модні тенденції, наприклад, “брабантські мережива.
І конкуренція між французькими провінціями у наче жартівливих рядках пісні теж не є вигадкою талановитого поета Юрія Ряшенцева*, а стовідcотковою правдою.
Ось тут, для прикладу, посиланнячко на сайт, де стверджується, що за всіма показниками Нормандія є більшою та багатшою за сусідню Бретань.
https://www.lamanchelibre.fr/actualite-123412-la-normandie-plus-grande-plus-riche-et-plus-peuplee-que-la-bretagne

“Бургундія? Нормандія? Шампань або Прованс? І у ваших жилах також  є вогонь, ТА….” – ці слова змінюючи та переставляючи “доданки”, з гордістю і зверхністю повторює абсолютно кожен французький регіон, хоча в “сумі” завжди буде виходити одна велика і прекрасна ФРАНЦІЯ.

Для більшості іноземців Франція асоціюється з Парижем. Побувати в Парижі – заповітна мрія всіх і кожного. Але по-справжньому пізнати не тільки Францію, але й будь-яку країну можна лише мандруючи у “відцентровому” напрямку: від столиці з її блиском  – у провінції, з їх автохтонами (а не з лімітою всіх мастей), зі  ще дивом збереженими традиціями, зі самобутніми перлинами архітектури та мистецтва, які по красі та значущоcті часто  перевершують знайомі всім столичні пам’ятки.

Саме тому мені й впала в око запропонована одним емігрантським турбюро поїздка: “Руан – абатство Мон-Сен-Мішель – Сен-Мало”. Бо саме ця територія Франції була для мене найбільш загадковою: хотілося на власні очі побачити далекі  Нормандію, Бретань і, звичайно ж, абатство Мон-Сен-Мішель, про яке я вперше почула ще від моєї вчительки французької Анет Петрівни, донька якої працювала у Франції і першою з усіх моїх знайомих побувала на казковому острові, до якого можна було дістатися тільки під час відпливу…  Тоді я могла лише заздрити і мріяти про недосяжне: вибратися з-поза залізної завіси та на власні очі побачити неприступний острів-монастир…

А зараз мрія збувалася. Журавель з неймовірною легкістю сам сідав на долоню, і треба було лише заплатити гроші та сісти в автобус.

Автобус був просто фантастичним! Це був справжнісінький двоповерховий автолайнер, який виряджають лише в далекі рейси і про який я так мріяла, працюючи екскурсоводом. Досить сказати, що  в цьому автобусі я спокійнесенько проспала два нічні переїзди. А що вже казати про захоплення пасажирів інших автобусів та заздрісні погляди водіїв-конкурентів!

Коли я прокинулася, ми були вже у Франції та проїжджали пласкі як млинець околиці Парижа. На горизонті виднілося два вивищення – Монмартр з білим «слоном» Сакре-Кер та гайок хмарочосів сучасного кварталу Дефанс. Все це залишало мене байдужою… Богдан же був здивований сірістю та ординарністю того, що ми проминали… Здається, він починав розуміти, що моя байдужість до Парижа – не оригінальна поза.

За якийсь час директор фірми, який виконував роль екскурсовода, взявся за розповідь. Знав він немало, але знання ці були безсистемні,  викладення матеріалу також було хаотичним (я добрим словом згадала курс методики в Галінтурі, який навчив нас послідовній побудові розповіді та логічним переходам, що стало в пригоді не тільки на екскурсіях, але й в житті). У географії він плавав,  як я в прісній воді, тому так і не зміг чітко розповіcти про реальні кордони між Нормандією та Бретанню. Я відразу зрозуміла, що потрібно терміново купувати карту Франції і з’ясовувати все самостійно. Але карта не допомогла – питання кордонів виявилося досить складним, історично та політично забарвленим, тому остаточно все мені прояснилоcя лише зворотньою дорогою.

Отже, французькі провінції Нормандія і Бретань. Пишучи останню фразу я хихотіла: що ж то за французькі землі, якщо назва першої однозначно свідчить про її приналежність ненависним норманам, а друга – ще більш ненависним бритам?

Але не все так просто у французькому королівстві і, тим більше, у французькій історії.

Тому все по черзі. У цьому есе – про Нормандію.

Дуже-дуже давно, коли ще ніхто не знав назви “Франція” (але  держава франків вже існувала і правили там Меровінги), країна поділялася на дві частини: Нейстрію, що в буквальному перекладі означає “НЕ-схід”, з центром у Парижі, яка згодом стала ядром сучасної Францї, та Австразію зі столицею в Меці або Реймсі,  більша частина території якої відійшла потім до Німеччини. Нас цікавить власне Нейстрія, яка омивається водами Ла-Маншу, і що була найбільш доступною нашестям “норманів” – “північних людей”. З пра-Данії та пра-Норвегії пасіонарні вікінги успішно здійснювали загарбницькі походи на всю Європу. Кожен протистояв їм як міг. Оригінальний спосіб боротьби з норманами спробував реалізувати французький король Карл ІІІ Простакуватий (напевне, все ж був мудрим, тільки грав вар’ята): він взяв та й віддав у 912 році бандюкові Роллонові Норманському північний кусок Нейстрії, але з умовою, щоб той прийняв християнство і визнав себе васалом французького короля. Роллон прийняв ці умови і на додаток ще й одружився з донькою Карла, і разом вони розпочали династію Норманських герцогів. Таким чином й утворилося досить самостійне герцогство Нормандія, яке пізніше офіційно ввійшло до складу Франції.

Мене дуже потішила фраза в одній з енциклопедій: “У Х столітті початкове руйнівне розселення банд норманів вздовж рік Галлії розвинулося у більш постійні поселення з жінками та фортецями.» Без нас, жінок, жодної постійності (в тому числі і державної) бути просто не може! Вже не кажу про цілком логічне поєднання з фортецями.

Навіть ті, кому здається, що вони абсолютно нічогісінько не знають про Нормандію, насправді знають про цю країну немало. Адже саме Нормандії належить найвужча частина протоки Ла-Манш – Па-де-Кале, під якою проходить знаменитий Євротунель, що з’єднує материк з Англією. Саме в Нормандії є знаменитий порт Гавр, з якого д’Артаньян вирушив до Англії за підвісками. Нормандія – це і Шербур з його вічними дощами та парасольками,  і Живерні, де Клод Моне створив живу сад-картину, яку щоденно до останнього дня свого життя переносив на свої полотна. А хто не чув про знаменитий авіаполк “Нормандія-Неман”?! До речі, три ескадрильї, що входили до складу полку, носили назви трьох  нормандських міст – Руана, Гавра і Шербура. Нормандія – це благодатний край, дари якого ми не раз ставимо на свій стіл, але про які я розповім дещо пізніше (бачите,  як я стараюся витримати послідовність та логічні переходи!)

Нашим першим пунктом був Руан – столиця департаменту Верхня Нормандія. Ми планували  провести в Руані цілий день, хоча для бліц-екскурсії цього забагато, і цілком  можна було б заскочити додатково на пару годинок у сад Клода Моне в Живерні, але фірма боялася корків на дорогах, і слушно, бо тоді  була б зіпсута вся програма, а так туристи змогли досхочу насолодитися вільним часом в Руані, який сьогодні  найбільше відомий тим, що саме тут була спалена Жанна д’Арк.

Я не буду робити спеціального відступу про Жанну д’Арк, а відішлю моїх читачів до сторінок “Історії Франції” нашого львів’янина Вадима Ададурова. Я цілком і повністю поділяю все, що він написав про Орлеанську Діву і Францію тієї доби.  Свого часу я з великою приємністю зачитувала ці сторінки своїм туристам з “Особистості”, коли ми проїжджали Орлеан.

Зараз же я виходила з автобуса у місті, де була спалена Орлеанська діва і де її прах було розвіяно над самою французькою з усіх французьких рік – Сеною.

Руан мене надзвичано цікавив і викликав неабияке хвилювання. Я пригадувала своє розчарування присядькуватим Нотр-Дам-де-Парі і боялася чогось подібного і від Нотр-Дам-де-Руан.
Але, на щастя, мої тривоги були марними…

Ми відвідали собор тричі. Один раз – з гідом, який завів нас всередину і після пояснень “вот это называется хор, а это трансепт, а это – главный неф» дав 20 хв. вільного часу. Другий раз ми прийшли до собору самостійно і знайшли все, чого не змогли побачити під час “екскурсії”, а також, нарешті, відшукали такий ракурс, з якого в об’єктив влазив абсолютно весь храм. Третій раз ми прийшли до собору пізно ввечері… Всі три візити дарували нам нові відкриття та емоції, тим більше, що куплена брошурка додавала багато нового до всього, що я читала про Нотр-Дам-де-Руан раніше.

Отже, найцікавіша і найменш розтиражована інформація про руанську Катедру.
Існує дуже красива гіпотеза, що розташування всіх готичних  соборів Франції,  присвячених Богородиці (Нотр-Дам) повторює основну конфігурацію сузір’я Діви. Мені не вдалося це перевірити з двох причин: перша – альбом “Найзнаменитіші храми Франції” залишився у Львові; друга – у Діві налічується 164 видимі зірки, а спрощені схеми подають різну кількість зірок. Так що наразі це питання залишається відкритим. Але незаперечним фактом є те, що одним з найгарніших готичних соборів у сузір’ї французьких храмів є Нотр-Дам де Руан.

Недарма ж Клод Моне був одержимим саме Руанським собором – він присвятив його західному порталові цикл з більше ніж 50 картин!!!

• 

• 

Cаме цей храм надихнув Максиміліана Волошина не тільки на цикл віршів, але й на глибокі теологічні роздуми і духовне переродження. Кажуть, що одного разу він залишився в руанській Катедрі на ніч і пережив єдине у своєму житті містичне занурення: “… у ці дні моя душа згоріла і воскресла. Від цього моменту виходять десятки можливих та нових доріг… І я відчуваю, що ця містична таємниця, яка була здійснена над моєю душею, виконалася не для мене».

Є у Волошина ще один цікавий рядок – “тут соборів кам’яне коріння”, що також має небанальне пояснення. Волошин мав на увазі не могутні фундаменти, які самі по собі є великим інженерним досягненням, а підземний колодязь, викопаний ще кельтами-друїдами. Над цим колодязем стояв спочатку поганський вівтар, а потім – християнський. І саме в цьому місці середньовічні зодчі взялися за побудову катедри, висота якої мала перевершити висоту всіх знаних храмів Франції. Називають навіть глибину колодязя – 148м, а це рівно стільки, наскільки піднімається просто над ним шпиль християнської святині…

Руанський собор не схожий на жоден зі своїх готичних побратимів. Його стиль так і називають – норманська готика. Річ у тім, що Нормандія, герцогам якої вдалося те, що з римських часів і до сьогодні не вдавалося нікому – завоювати Британські острови,  стала тим простором, де зустрічалися  і змішувалися культурні традиції країн-антагоністів – Англії та Франції. Ніхто не знає, чи зодчі руанського собору були французами за походженням і запозичили для свого творіння елементи англійської готики, чи це були англійці, які приживили свої знахідки на початий французами стовбур храму-велетня.

Незаперечним є одне: вони не переймалися ані симетрією, ані чистотою стилю. Вони наче бавилися, весь час змінюючи план будівництва: то добудовуючи несподівану конструкцію, то ховаючи один з фасадів у таємничий дворик, то свідомо зводячи несиметричну вежу… Руанський собор може стати пасткою для абітурієнта мистецтвознавського факультету, а то й випускника: досить показати виокремлений фрагмент собору, щоб збити будь-кого з пантелику – про архітектуру якої ж країни йдеться взагалі? Зате повне зображення собору неможливо сплутати ні з чим! Бо жоден храм не має такого чудового стрункого чавунного шпилю та пломеніючої від фундаментів до самої верхівки Масляної вежі… Ця назва не випадкова – вежа з каменю кольору вершкового масла була споруджена в покуту за те, що руанці не стрималися і під час одного з постів обжиралися цим смачним нормандським продуктом. Але про сам продукт – пізніше…

Всередині руанська катедра дуже строга. Час, війни, а особливо бомбардування союзниками в часи ІІ світової війни, не пощадили середньовічного чуда… Багато було втрачено…

І от тут я зроблю невеликий відступ…
Мандруючи Європою,  оглядаючи її пам’ятки, вивчаючи історію прекрасних міст, у 70 відсотках випадків зустрічаєш інформацію про те, що місто було зруйноване союзними військами… Це завжди викликає в мене щире здивування… Я можу зрозуміти килимові бомбардування німецьких міст англійцями, як помсту за щоденні бомбардування Англії. Я можу зрозуміти бомбардування американцями, для якої Європа – одвічний конкурент: «От зараз ми покажемо Старому Світу, які ми круті!». Але навіщо англійцям потрібно було так нищити союзну Францію – не розумію! Не розумію!!!  Невже це запізніла помста за Столітню війну?!..

Деякі безцінні скарби руанського собору все ж  збереглися, деякі повторили реставратори в копіях, як наприклад, надгробок основоположника династії Норманських герцогів – Роллона, тлінні останки якого спочивають десь у  крипті собору. Про надгробок-саркофаг, у якому поховане серце Ричарда Лев’яче серце, путівники пишуть як про аутентичний.

Дозволю собі тут засумніватися. І в свідки закличу не кого іншого, а Гюстава Флобера (а він був руанцем і створив роман саме в цьому місті). У своєму романі “Мадам Боварі”  написав наступне: “Не замовкаючи ні на хвилю, сторож заштовхнув Леона та Емму в ризницю і, розсунувши балюстради, якими вона була заставлена, показав кам’яну брилу, яка колись давно, мабуть, являла собою погану статую.  “В старі часи, – з глибоким зітханням сказав сторож, – вона прикрашала могилу Ричарда Лев’яче Серце, короля Англійського, герцога Нормандського. Це кальвіністи, панове, довели її до такого стану. Вони від злоби закопали її в землю під єпископським кріслом…” Тобто, у часи Флобера надгробок був добряче пошарпаним, а надгробок, який  показують сьогодні туристам,  є в дуже пристойному стані. Хіба реставратори зробили неможливе.

Але Бог з ним, копія це чи ні, як і те, чи поховане в соборі (і чи взагалі існує) серце уславленого короля-воїна. Набагато цікавіше було б дізнатися, чому, помираючи, Ричард  заповів поховати своє серце саме в Руанській Катедрі, мозок, кров і нутрощі – у абатстві Шарруа, а  тіло – у монастирі Фонтенвро біля ніг свого батька Генріха ІІ Плантагенета, на якого був смертельно ображений (було за що – той спокусив його юну наречену!) і з яким воював майже все своє життя. Але навряд чи сьогодні хтось зможе дати на ці питання правдиві відповіді.

“Захоплений пристрастю, я міг грішити, але совість моя не заплямована жодним злочином “- сказав одного разу цей блакитноокий король-хрестоносець… Мені ж пригадалося: «Париж, друзья, надежды, грёзы, мы часто лили кровь и редко слёзы.  Я убивал, но смерти я не видел, колоть – колол, но разве ненавидел?” Може, ця пісня Д’Артаньяна – також ряшенківський парафраз саме цих маловідомих королівських слів?…

Біля ніг короля лежав невеличкий бронзовий лев. “Лев’яче серце”, – подумала  я  і в ту ж мить побачила такого ж левчика біля ніг герцога Роллона. Потім пригадала, що на багатьох вертикальних надгробках у Німеччині я вже бачила левів, на яких стояли статуї покійних. Тоді я думала, що це геральдичні символи. “Щось тут не так”,  – засумнівалася я, а вже через кілька хвилин знайшла відповідь у французькому путівнику для дітей. Виявляється, що в середньовічному мистецтві лев був символом Воскресіння. Так от чому їх так багато на порталах багатьох середньовічних храмів!        

Ми поволі виходили з собору, і хоча був ще сонячний полудень, мені пригадалося Волошинське:
Гаснет день. В соборе все поблёкло.
                                          Дымный камень лиловат и сер.
                                                           И цветами отцветают стёкла
В глубине готических пещер…

Ми рушили робити друге, самостійне, коло Руаном. Мене дуже вразило, що слава Руанської (чи Руанського? –хм…) Нотр-Дам не затьмарила значущості інших храмів міста. Бо в Парижі мене це дратувало – Нотр-Дам-Нотр-Дам-Нотр-Дам,  наче інших храмів немає! Та про нього в давнину  аристократи і чути не хотіли, всі йшли до Сен-Дені, і лише талант Гюго врятував паризький Нотр-Дам від повного забуття і руйнації!  А от руанці та руанські путівники – молодці: не втомлюються вихваляти на рівні з архішедевром ще два готичні руанські храми – абатство Сен-Уан  і церкву Сен-Маклу. І роблять це з повним правом: обидві “пломеніючі” святині насправді вражають не менше, ніж катедра.

Мене зацікавили святі, на честь яких було висвячено храми. Виявилося, що Святий Уан – це паризький епископ і святитель (на його честь назване одне з північних паризьких передмість), а Святий Мак Лу (або ж Мало) – кельтський святий, засновник Бретані, іменем якого потім було назване містечко на узбережжі Англійської протоки.

Покровителем самого ж Руана вважається Святий Роман. Історія святого Романа досить типова – черговий  приборкувач дракона.

А от дракон особливий – він відіграв дуже велику роль у середньовічній  архітектурі. Всі знають, що більшість готичних соборів прикрашено (наскільки це дієслово тут доречне) химерами. Французькою мовою цих химер називають ґарґульями. І найперша ґарґулья власне й була оцим самим руанським драконом. Року божого 520 з моря рікою Сеною приплив до града Руана дракон. Він одним ковтком поглинав цілі затоки з усіма кораблями, що там були, а потім відригував все з такою силою, що затоплював Руан і всі навколишні села. Старофранцузькою мовою gargouiller означає ригати, тому й назвали дракона La Gargouille (зверніть увагу – жіночого роду!). Система травлення  цієї драконеси  мала одну особливість: вона переставала ригати лише тоді, коли в неї кидали  молоду  та  непорочну  дівицю.  Але кажуть,  що хитрі руанці умудрялися підсовувати Ґаргульї замість дівчат чоловіків-злочинців, перевдягнувши їх у дівоче плаття. Таким чином невдовзі Руан і його околиці були очищені від усієї наволочі, але запас порядних дівчат також закінчувався. І ось тут до Руана дуже вчасно прибув священник Романус, який пообіцяв  звільнити  поган-руанців  від  Гаргульї,  але  за  умови,  що  ті  приймуть  християнство.  Руанці відразу згодилися, і Романус розправився з Ґарґульєю елементарним чином – просто тицьнув їй у пику розп’яття. Чудовисько засмикалося в судомах і здохло. Руанці оголосили Романа своїм єпископом, розпалили багаття і кинули туди труп прожерливої драконеси. Але як не підкидали вони в багаття хмизу, шия і голова чудовиська не згорали. Тоді руанці витягли загартовану вогнем голову Ґарґульї і сховали, а коли в Руані була збудована перша християнська святиня,  повісили її на стіну храму в пам’ять про подвиг Романуса. З тієї пори і пішла мода на химери на стінах середньовічних святинь та світських споруд. Цікаво, правда?

А, ще згадала! У польській мові ґарґулій називають жегачами – калька зі старофранцузької. А от у сучасній французькій мові дієслово gargouiller має більш пристойне значення – бурчати в животі. Так що якщо раптом у вас заспіває шлунок, можете  сказати “Час годувати Ґарґулью!”

Намилувавшись ґарґульями на різних руанських спорудах, ми зайшли у дворик колишнього бенедектинського монастиря щоб сфотографувати статую першого норманського герцога Роллона. Недалеко стояв камінь-валун з рунами. Виявилося, що це подарунок Данії на честь святкування у 1912 році тисячоліття утворення Нормандського герцогства. Не забувають данці своїх героїв. Може,  ще й на Нормандію почнуть претендувати?

Цікавим виявилося і подвір’я церкви Сен-Маклу… Це був клуатр поза самою церквою, в галереях якого ховали померлих від чуми. Дерев’яні елементи фахверкових будиночків «прикрашені» тут вирізьбленими черепами, кістками, лопатами, косами та іншою цвинтарною символікою. Зараз у цих середньовічних примішеннях, які просто розсипаються, місцева академія мистецтв… А може, це й правильно. Молодих такі “Танці Смерті” лише веселять…

Раз я вже зачепила тему фахверку, то мушу обов’язково сказати, що Руан вважається столицею французького фахверку. Практично весь центр, за дуже рідкісним винятком, збудований саме в цей спосіб. Деякі будинки косяться від старості, каркаси жолобляться  і розсихаються, але не перестають подивляти. Навіть нас, “корінних” нюрнбержців, вразив, а де-де, а в Нюрнберзі фахверку вистачає. Проте руанський фахверк особливий.  По-перше,  немає жодного стандарту для форми каркасів – химерність просто неймовірна. По-друге, багато каркасів  різьблені з усіх боків. По-третє, розмальовані вони у всі можливі та неможливі кольори. Це просто чудо!

• 

• 

• 

• 

Ми досить довго бігали цими фахверковими провулками і не розуміли,  чого тут бракує. Нарешті дійшло: ми не побачили жодного (!) сувенірного магазину і жодної (!) Жанни д’Арк. Здавалося, що Руанці хочуть забути про цю ганебну подію. Бо навіть таблички на єпископському палаці (одна з яких розповідає, що року 1431 Жанна д’Арк була тут засуджена до страти, а друга – про те, що року 1456 року виправдана за всіма пунктами звинувачення) висіли досить високо і були геть затерті. Ми вже встигли було вразитися інтелігентності руанців, які не експлуатують пам’ять бідної Жанни задля легкої наживи, аж раптом мені впала в очі вивіска, яку я, дякуючи знанням французької мови, прочитала і тому не проминула байдуже, як більшість туристів (ха! – тепер вам не ХІХ ст. – французькою володіють одиниці!)

Назва крамниці та фірмовий сувенір, який там продавали, просто “вбив” нас своїм цинізмом. Це були невиправдано дорогі горішки в шоколаді – “Сльози Жанни д’Арк”.  До цукерок, запакованих у елегантні коробочки, які нагадували середньовічні переносні скриньки, за 20 центів можна було докупити листівку з зображенням прив’язаної до стовпа Жанни Д’Арк з феноменальним у своєму кретинизмі надписом: “Скуштуйте в її пам’ять ці сльози смирення: спеціалізація Руану, яка мандрує цілим світом”.  Тут була цілком свідома гра слів: слово “douceur” могло мати  в даному контексті значення, як «смирення», так “солодощі” чи “задоволення”. Ми довго обурювались  і задумом, і вартістю цього “сувеніру”, але все ж купили – рідко зустрінеш щось подібне.

• 

• 

Враження від “Сліз Жанни Д’Арк” геть затерли нам враження від чудового аркового проходу з не менш чудовим розцяцькованим годинником, в якого є тільки одна стрілка – годинникова. Руанці не заморочували собі голову такими дрібницями як хвилини!

Потім ми вийшли на Ринкову площу, де  30 травня 1431 року була спалена Жанна д’Арк, якій Франція  завдячувала  переломом  у  Столітній  війні.  Посеред  площі  збудовано церкву в сучасному стилі, яка спочатку мені не сподобалася, а потім, ввечері, при іншому освітленні я її сприйняла позитивно. До стіни церкви притулилася кам’яна фігурка Жанни.

• 

• 

За церквою розбито квітник, посеред  якого стоїть височезний хрест. Поряд – табличка: “На цьому місці була спалена Жанна д’Арк”. Я витягла свій конспект, перечитала все, що знайшла й повиписувала про цю трагічну подію. І тут буде цікавим нагадати читачеві легенду про «неспалиме» серце Орлеанської Діви. За «свідченнями» ката, який страчував Жанну, після автодафе він знайшов у попелі її серце і ніяк не міг його остаточно спалити. У страху, що прості люди можуть перетворити серце Жанни на реліквію, королівські радники дали розпорядження викинути його разом з попелом Жанни д’Арк у Сену.

На тему серця Жанни існує безліч літератури – і стародавньої, і сучасної. Проте в мене виникла своя версія, на яку мене наштовхнула власниця одного німецького похоронного бюро. За її словами, ракові пухлини при кремації не згорають… Не знаю, чи це правда, чи ні, проте я замислилася, чи не могла б ота незгоріла грудка Жанниної плоті бути просто злоякісною пухлиною, наприклад, головного мозку. Це могло б логічно пояснити видіння, які Жанна, як нас переконують хроністи, не симулювала…
Надійшов час робити знимки. Але мені хотілося вчинити щось особливе. Я вручила Богданові відеокамеру, а сама вмостилася на камінчик перед квітником. Я показала перед камерою “Сльози Жанни”, пообурювалася ними, а потім прочитала один з моїх улюблених віршів Марини Цвєтаєвої, який колись з першого погляду вклався мені в пам’ять. Знаю, цей вірш недосконалий, але дуже експресивний, за що я його і люблю.

И я вошла, и я сказала: – Здравствуй!
Пора, король, во Францию, домой!
И я опять веду тебя на царство,
И ты опять меня обманешь, Карл Седьмой!

Не ждите, принц, скупой и невеселый,
Бескровный принц, не распрямивший плеч,
Чтоб Иоанна разлюбила – голос,
Чтоб Иоанна разлюбила – меч.

И был Руан, в Руане – Старый рынок…
– Все будет вновь: последний взор коня,
И первый треск невинных хворостинок,
И первый всплеск соснового огня.

А за плечом – товарищ мой крылатый
Опять шепнет: – Терпение, сестра! –
Когда сверкнут серебряные латы
Сосновой кровью моего костра.

У Богдана за спиною зібрався невеличкий натовп. Мене фотографували та знімали на камери. Я засоромилася і втекла. Але загальна увага мене надихнула, і за хвилю мені захотілося зробити ще щось екстравагантне, якийсь перформанс.  Ідея лежала на поверхні – маленьке автодафе. Постало питання:  кого палити? Твір-перформанс за всіма правилами має бути виконаний художником особисто, отже, саме мені треба було стали жертвою свого художнього задуму. Але чоловік запротестував проти моєї кандидатури, хоча сама ідея перформансу-автодафе йому дуже сподобалася, і  запропонував продати її за кілька мільйонів королеві цього жанру Марині Абрамович.

Наразі ж автодафе було вирішено замінити вечерею в найстарішому ресторані не тільки Руана, але й Франції, заснованому ще в 1345р. Кажуть, що заїжджий двір існував тут і раніше: саме з нього було найкраще спостерігати за стратою Жанни д’Арк. У меню не було жодної назви, пов’язаної з нещасною Жанною, яка могла б нас покоробити,  і ми замовили столик. Хоча ми були голодні, відразу поїсти ми не змогли –  у Франції  культ їди: роби що хочеш, а свій графік прив’язуй до їжі, а не навпаки. Тому в ресторанах, які себе поважають, є встановлені години, коли розкочегарюється кухня і можна попоїсти, а коли, крім кави, пива та морозива, немає на що розраховувати.

Так що нам довелося ще погуляти Руаном. Але ця прогулянка була плідною – ми, нарешті, купили горнятко. Ми не збираємо великих горнят, але в готелі не було склянок, а я мала запарювати на ніч травичку для шлунка. Раз так сталося, то хотілося купити саме руанське горнятко, але нам зустрічалися лише стандартні китайські. Нарешті  в одному тютюновому магазині ми побачили те, що шукали – просте біле горнятко з дуже приємним малюнком: з блакитних хмар під хоругвою в королівські лілії виїжджає на коні сама Жанна Д’Арк.  

Це було якраз те, що потрібно. Вирішено було його купити. Богдан пішов платити, а я почала озиратися, чи немає ще чогось, чим можна було б ще захаращити квартиру. Коли ж я повернулась до Богдана, то просто вклякла від його виразу обличчя – якщо говорити поетичною мовою, він цвів, як підсніжник під першими променями весняного сонця. Спочатку я злякалася, що це зворушення викликане горнятком (згодьтеся, що для мужчини це було  б  поганим симптомом), але за хвилю все стало зрозуміло: Богдан купив перші в своєму житті цигарки “Жітан”, крім того, йому без зайвих питань відразу запропонували найсильніші, що він сприйняв за комплімент. Тут належиться пояснити, що таке “Жітан”. “Циганка” – так перекладається ця назва – це французький аналог нашої харківської “Ватри”, міцних цигарок без фільтру. Мені відразу ж пригадався фільм із Катрін Деньов та Сержем Гінзбуром, де була дуже гарна пісенька.

– Tu n’es qu’un fumeur de Gitanes                   – Ти не більше, ніж курець Жітан
Sans elles tu es malheureux                               Без них ти є нещасним
Au clair de la lune, ouvre les yeux                     Усвітлі місяця відкрий очі
Pour l’amour de Dieu                                         Для Божої любові

– Dieu est un fumeur de Havanes…                  –  Бог є курцем гаванських сигар…
Je vois ses nuages gris                                        Я бачу його сірі хмари
Je sais qu’il fume même la nuit                          Я знаю, що віе також палить вночі,
Comme moi ma chérie                                        Як і я, моя дорога….

Вечоріло… Я ніяк не могла позбутися мелодії пісеньки і мугикала її у всіх можливих варіаціях: “Я є курцем “Жітан”, Ти є курцем “Жітан”, Бог є курцем “Жітан”. У такому поетичному настрої і клубах «Жітан», які  Богдан безперервно палив, ми безцільно бродили Руаном до шостої години вечора…

Місто складало враження покинутого, хоча туристів у ньому було достатньо. Мало кафе, мало магазинів, мало життя… Я пригадала, як екскурсовод намагався нам щось розповісти про Флобера, адже Руан  – це рідне місто письменника. Проте,  як не старався Валерій показати, що читав Флобера,  я розуміла, що він просто переповідає зміст одного сайту… Він повторював і повторював, що Флобер ненавидів Руан.  Насправді ж, Флобер писав з Парижа наступне: “Я набагато більше люблю свою руанську кімнату, де жив спокійно і щасливо”. Скоріш за все, він просто не любив руанських міщан: “Тут є прекрасні церкви і живуть дурні люди”. Екскурсовод повторив заїжджене флоберівське “Мадам Боварі – це я”, мабуть, не знаючи, що існував реальний прототип Емми – пані Деламар, дружина колеги його батька, на могилі якої так і написано “Дельфіна Деламар. Мадам Боварі”, а фраза письменника мала зовсім інше значення. 

      Ноги починали боліти. Нам би зараз ту скандальну флоберівську карету!
А потім була вечеря… І тут ми отримали чергову купу вражень, здивуваннь і насолоди. Перше, що нас розвеселило, це те, що офіціанти не розчули правильно мого прізвища (на території Франції усі перемовини провадила я) і записали столик на Coty – крім того, що це дуже по-французьки, це ще й назва дуже крутої косметичної фірми, що існує і сьогодні, щоправда вже у форматі американського концерну, і яку можна вважати предтечою всіх сучасних косметичних гігантів. Що ж, Coty так Coty, сперечатися не будемо. Спробуємо відчути себе в ролі мільйонерів. Вмостившись у кріслах на терасі, ми почали вивчати меню… Певна річ, будучи в Нормандії, хочеться спробувати щось нормандське. Тільки-но ми встигли замовити аперитив (а ми вирішили не мати клопотів з моїм шлунком і зупинилися на віскі, чим привели в жах французьких офіціантів), як нам принесли кошичок з наламаним багетом і розеточку з маслом. Богдана це дуже здивувало – хліб??? У нас вважається, що європейці споживають мало хліба. Насправді французи “дадуть фори” у поїданні випічки будь-якому росіянину чи українцеві. Хліб у французів дуже смачний (забудьте про той виріб, який купуєте у наших магазинах під назваю “багет”!). А масло… Що й казати… Масло чудове! Це було масло тих самих прославлених нормандських корів, про яких мешканці Нормандії, перефразовуючи поета Григор’єва, можуть сміливо сказати: “Корови – це наше все!” Нормандці просто моляться на цю тварину. Її скульптури ми зустрічали на своєму шляху по всій Нормандії – і на клумбах на автомобільних розв’язках, і на стоянках-заправках, і у вітринах магазинів.  Адже нормандська порода – це найголовніша порода французьких корів, яку тепер розвели по всьому світі, однак вигодувати її краще, ніж це роблять в Нормандії, не навчився ніхто. Наступного дня ми на власні очі побачили надзвичайно охайні та чисті нормандські поля, і пасовиська, якими блукали величезні череди корів різної масті. Таких забарвлень наші українські корівки не мають. Але серед усіх – ніжно рудих, бежевих, кремових і кольору кави з молоком  –  виділялися  білі  в чорно-коричневі плями. “Що ж тут особливого?” – здивуєтеся ви. А от що: плями в цих корів не такі, як у наших. У наших плями – чітко окреслені, а у нормандських – це такі великі клякси, від яких розсипається ще ціле сузір’я кляксочок і крапинок. Виглядає дуже симпатично, особливо, коли ці ляпки попадають на очка – виходять такі собі пандовидні корови…

Нормандські корови дають дуже якісне молоко, тому немає нічого дивного, що саме в Нормандії було винайдено кілька знаменитих французьких сирів, серед яких і король сирів – Камамбер. Згодьтеся, не кожен продукт надихне художника на шедевр, а знамениту “Постійність пам’яті” з аморфними годинниками Сальвадор Далі написав якраз після того, як одного теплого вечора спостерігав як плавляться на тарілці кусочки Камамберу…  Але навіть епатажному Далі не вдалося “переплюнути” одного безіменного гурмана, який, куштуючи Камамбер, народив афоризм: “Камамбер пахне, як ноги Бозі”…  Камамбер був відомий довший час лише серед гурманів, але після того, як він увійшов у пайок французьких солдатів під час ІІ світової війни, цей сир став вважатися воістину “найфранцузішим” з усіх французьких сирів, хоча регулярно купувати собі дійсно справжній Камамбер “потягне” не кожен француз. У магазинах ми купуємо зазвичай сири, виготовлені за рецептом Камамберу. А от справжній, з непастеризованого(!) молока,  роблять лише в Нормандії, де здійнюється просто фантастичний контроль за чистотою молочних продуктів. Жодної хімії! Жодних гормонів! Тому нормандські молочні продукти на ринку значно дорожчі за інші. Це стосується також і м’яса. М’ясо нормандських корів та телят також надзвичайно цінується. Його Богдан і замовив. Воно виявилося смачним, але надто жирним – жир був на ньому, як на хорошій свинині. Сама ж порція була такою великою, що Богдан її не здолав. 
Я ж спочатку хотіла замовити качку по-руанськи, але це можна було зробити лише всередині ресторану, а ми конче хотіли вечеряти на терасі. Тому від цілої качки я відмовилися і замовила для Богдана качину фуа-гра, яку жартома називають “цирозною печінкою”. Тут також нюанс: вважається, що фуа-гра має бути гусячою. Насправді ж, ні. У Нормандії годують в основному качок, тому і фуа-гра – качина. Зараз у більшості країн з фуа-грою виникла купа проблем: по-перше, захисники тварин зарахували гаваж (інтенсивне годування) до знущань над тваринами; по-друге, законодавчі акти, суворо регламентують, що таке справжня фуа-гра. Наразі “правильну” фуа-гра можна купити лише в Угорщині, Франції і ще кількох країнах. Ресторан був солідний, отож ми мали шанс спробувати справжню фуа-гру. Тим більше, що моральних гризот щодо гаважа, як і до шуб,  я не мала і не маю. До речі, це абсолютна байка, що птахів підвішують у мішках або прибивають лапами до кліток, а потім силоміць впихають їм до горлянки цілі горіхи. Насправді качки і гуси  довго гуляють зеленими екологічно чистими пасовиськами на пленері, і лише потім,  при гаважі, їх годують подрібненим кормом через трубочки, змащені жиром, а це птахів зовсім не травмує, бо вони й так заковтують корм, не жуючи. Крім того, щоб птахи не нервували, їх годує завжди одна і та ж людина. Тому все гуманно, і фуа-гра – це зовсім не цирозна печінка вимордуваної пташки!
Отже, Богдан вибрав нормандську “земну” кухню, я ж не могла відмовитися від дарів моря. Я згадала, що зараз якраз на них сезон, і замовила  морську рибу та свіжі устриці, які подали не тільки з цитриною, але й з соусом та маринованою цибулею. Приблизно те ж саме замовляли й французи за сусіднім столиками, і також, як і ми, давали одне одному навзаєм скуштувати свої страви, хоча на вигляд були дуже респектабельними.

А потім нас вийшла привітати власниця ресторану… Коли вона підійшла до нас, у Богдана аж кусок  у горлі застряг. Коли він оговтався, то перелякано запитав: “Оль, а що це було?” Потім він ще кілька днів згадував це створіння, яке я спробую зараз описати. Отже, я вже казала, що ресторан, у якому ми вирішили повечеряти, був заснований в середині XIVст. Очевидно, теперішня власниця якраз і була його засновницею. Десь у віці 50-ти років вона випила засіб Макропулоса і таким чином доіснувала до наших днів. За минулі століття нормандські вітри і сонце вивудили її до стадії києво-печерської мумії. Цього їй здалося замало, і на допомогу був закликаний солярій – колір і якість шкіри мумії просто шокували. Цинік сказав би, що це була Жанна Д’Арк після спалення. Справу довершили перекис водню і гора косметики.  «Мумія»  була вбрана у парчеве супер-міні, яке залишало відкритим практично все тіло, пардон, кістяк. Парча була гарна, але якась старосвітська – можливо, цей клаптик  залишився від довгої і пишної сукні епохи Філіпа VI де Валуа… Пергаментно-пергідрольна мумія вишкірилася до нас білосніжними зубами: “Бонсуар Мадам і Месьє” і потрусила кістками до наступного столика. Богдан зауважив, що таке під час трапези показувати не можна. Проте це був єдиний приклад наближення до відомого стандарту 90-60-90, який ми зустріли у Нормандії, решта ж француженок цієї місцини виглядали жертвами багетів, масла і камамберу…
На щастя, ми були такі голодні, що “мумія” не зіпсула нам апетиту, і ми із задоволенням провели в ресторані біля трьох годин. Чому так довго? По-перше, французи, якщо йдеться про їжу, нікуди не поспішають. Кожна страва, навіть якщо на її приготування потрібно 3 хв., подається з витримкою часу, вочевидь, щоб підняти її престиж. По-друге, нам не було куди поспішати, бо ми мусіли дотовктися в центрі до 22.30, коли на катедральній площі мало розпочатися щовечірнє сезонне світлове шоу.

Наш екскурсовод про шоу нічого не знав, але підтримав мою ідею дізнатися про нього докладніше і сповістити всіх наших туристів. Те, що ми побачили, перевершило всі наші сподівання, а я отримала від групи персональну подяку. Ідея цього шоу полягала в тому, щоб за допомогою світлових ефектів надати руанській катедрі того вигляду, який вона має на картинах Моне, який увіковічнив руанське диво у всіх освітленнях, які тільки зміг піймати.

І задум вдався: собор то щезав, а замість нього залишався лише біло-сірий ескіз, то виникав копією чергової картини Моне, то просто вкривався червоними маками, то сплахував різнобарвними імпресіоністичними вогниками.

Організатори не обмежилися картинами Моне, вони продемонстрували нам і свої власні знахідки, іноді навіть ефектніші за картини метра: у якусь мить собор став сріблясно-чорним, кожен камінчик собору – опуклим, і вся ця маса виділилася на фоні нічного неба і стала чимось нагадувати Саграда-Фаміліа Гауді у Барселоні.

А на завершення собор став, наче театральна завіса, розсуватися в різні боки, в утвореній між «кулісами» темряві виникав черговий силует собору, який знову ріс, потім розсувався, «народжуючи» чергову ілюзію. Від цих оптичних ігор починало паморочитися в голові, і я пригадала, що саме робота над руанським циклом остаточно зіпсула зір великого майстра, який почав втрачати його ще в 26 років від постійної роботи на яскравому сонці. “Я намагався зробити неможливе – намалювати саме світло!” – написав в щоденнику великий художник. Цікаво, як оцінив би він це сучасне світлове шоу?

Я ж була у суцільному захваті. Мені хотілося не прошепотіти, ні, прокричати  на весь Руан: “Мерсі боку!!!”

*Примітка 2019 року: До честі Юрія Ряшенцева – у березні 2014 року він разом з А.Макаревичем, Л.Уліцькою, Л.Ахеджаковою та іншими членами ініціативної групи відкрито виступив проти анексії Криму