Благословенна Гельвеція. Перша зустріч. Цюрих.

Вочевидь, я не здивую нікого з моїх добрих друзів тим, що наше знайомство з Цюрихом почалося з цвинтаря. Але прошу не починати відразу жаліти Богдана (“от біднесенький, має волочитися за Олею і фотографувати її біля кожного надгробка!”), адже в цьому випадку саме Богдан вирішив, що ми резигнуємо з екскурсії і в першу чергу їдемо на цвинтар, відразу взяв таксі і мчав на кладовище так, що вперше в житті не пропустив мене вперед і навіть не притримав тяжку залізну хвіртку, яка так мене шарахнула, що синець ще довго цвів нашими національними синьо-жовтими кольорами на моїй лівій нозі.

Але я не образилася, бо та могила, до якої так стремів Богдан була могилою Джеймса Джойса, автора його улюбленої книжки “Улісс” – це по-перше, а по-друге, “першовідкривачем” цього факту була все ж я.

Ані в туристичному бюро, ані в путівнику, ані в інтернет-рекламах подорожей не було жодних відомостей про цвинтарі Цюриха. Взагалі, вся інформація про місто була надзвичайно одноманітною і тупо «переповзала» з одного сайту на інший – мені здавалося, що я блукаю лабіринтом, попадаючи в одні й ті ж самі коридори, але я з впертістю екскурсовода шукала якісь цікавинки – ну не може бути, щоб, нехай  в нудному – це всім відомо – Цюриху, не було чогось супер-особливого. І результат був просто неочікуваний:

“На Флунтернському цвинтарі Цюриха похований Джеймс Джойс». Я зупинилася і протерла очі: “На Флунтернському цвинтарі Цюриха похований Джеймс Джойс». Невже це правда?!  Мої пошуки перекинулися на терени джойсівських сайтів, де знову ж було абсолютно все про Джойса і джойсознавство, крім одного – місця, де він помер і де він похований… Але знову моя впертість перемогла –  я знайшла досить струнку біографію письменника з описом його перебування у Швейцарії. Так от, Джойс не тільки помер у Швейцарії, він пересидів там першу світову війну, а з початком ІІ світової війни перебрався туди знову. Очевидно, що пересидів би і її, якби не помер 13 січня 1941 р. Більшу частину швейцарського періоду він перебував у Цюриху, де викладав англійську мову і писав два романи: “Портрет художника в юності” і головну книгу, яка його прославила, – “Улісса”. Мене дуже розвеселила одна фраза у цьому тексті: “Протягом довгих років Джойс викладав у Цюриху – місті свого добровільного вигнання…”. Зауважу, що в проміжках він також не повертався до свого коханого Дубліна, а волів жити в Парижі, Трієсті і т.д.

Тут доречно вставити наш родинний жарт, але я не можу втриматися від спокуси і вставлю не тільки його, але й історію його виникнення. Подам це у формі “історичного відступу” (Ну не дають, не дають мені спокою лаври Гюго та Толстого!)

Відступ перший.
Отже, повертаємося в Німеччину 2002 року, коли ми з Богданом вперше вибралися до цієї країни. Нашою «базою» став Нюрнберг. Тоді ми й гадки не мали, що згодом оселимося саме в цьому місті на довгі роки. Зрозуміло, що ми намагалися подивитися якнайбільше і їхали всюди, куди тільки можна було добратися  з Нюрнберга. Однією з наших екскурсій була поїздка до Баден-Бадена і Страсбурга, причому  мене (франкофана-франкофіла) цікавив чомусь не стільки Страсбург, скільки Баден-Баден. Щось магічне, чарівне  і розкішне  є в цьому повторі – «Баден-Баден». От спробуйте повторити двічі будь-яку назву: Львів-Львів, Київ-Київ, Харків-Харків. Згодьтеся, звучить просто ідіотично.  А «Баден-Баден» звучить! Може вся справа в цілющих водах? Теж ні . Скільки не повторюй Моршин-Моршин чи Черче-Черче, ніколи не стати їм славним Баден-Баденом… Так от, їхали ми до Баден-Бадена в складі російськомовної групи, тобто в товаристві євреїв, яким, щоб стати росіянами, треба було просто виїхати з Росії. Гід був також євреєм, причому з найкращими рисами свого народу – почуттям гумору і кмітливістю. Я  тоді ще не була екскурсоводом, але розуміла, що він є людиною на своєму місці. Сєрьога (так він сам відрекомендувався) дуже гарно розповідав про все, що ми проїжджали. Розуміючи те, що, в принципі, у Баден-Бадені нічого цікавого немає, крім людей, які там відпочивають зараз  і відпочивали колись, він розповідав нам саме про них, зокрема про Тургєнєва, який прожив поряд з Поліною Віардо у Баден-Бадені 7.5 найщасливіших років свого життя. Сєрьога розповідав гарно, ми з задоволенням слухали ці інтелігентні плітки, але нас відволікала поважна дама, якій все, що говорив Сєрьога, явно  не подобалося. Її обурення досягло кульмінації, коли Сєрьога почав заливатися про усвідомлене баден-баденське щастя Тургєнева. Вона засопіла, забулькала так, що Сєрьога зупинився і запитався у неї: “Вы что-то хотели сказать?». «Конечно! – різко сказала з єврейським акцентом дама. – Вот Вы говорите, что Тургенев очень любил Баден-Баден. Но душой, ДУШОЙ, он был в России!!!” Серьога ошелешено витріщився на неї, але за три секунди пролунала геніальна відповідь: “Да! ДА!!  Душой, как и многие из нас, он был в России, но бренное тело жить там НЕ ЖЕЛАЛО!!!”

Очевидно, “тіло” Джойса також не хотіло жити в задрипаному Дубліні (а перо до того ж ще й не хотіло писати ірландською мовою), а воліло ситу веселу Францію, а коли там починався якийсь шумок, перегрібало в тиху нейтральну Швейцарію. От таким «важким» було життя великого ірландського письменника, яким він був проголошений ще за життя.
Все, замовкаю  з критикою Джойса, бо Богдан образиться за свого улюбленця, і повертаюся безпосередньо до могили видатного письменника. Не злукавлю, якщо скажу, що пам’ятник Джойсу один з найвдаліших, які я коли-небудь бачила. У кінці головної алеї, яку можна пройти за 2 хв, бо цвинтар зовсім маленький, є підвищення, на якому півколом поховано кілька найвідоміших мешканців Цюриха. Півколо починається з могили Джойса – серед  підстриженої трави  в низенькій огорожці з миртових кущиків лежить скромна плита з іменами письменника та його близьких, котрих поховали поряд з ним.  Проста, надто проста сіра плита… І лише за хвилю починаєш відчувати чиюсь присутність: у глибокому затінку, який ніколи не освітлює сонце, з книжкою в руці сидить собі на камінчику худенький Джойс у своїх “фірмових” круглих окулярах і з легким усміхом дивиться в сусідній кущ, наче спостерігає  за якимось  звірятком…

Я поставила на могилі жовту свічечку з блакитною стрічкою – подібність між долями наших країн є більш ніж великою… Богдан заметушився. Останній раз таке з ним було на могилі ще одного його улюбленця – Дюрера. Я, звичайно, сфотографувала його з Джойсом у всіх ракурсах, розуміючи, що на мене чекає марудна робота в Фотошопі з витягування Джойся з тіні (ух, який каламбур несподівано вийшов!). Богдан начепив свої майжеджойсівскі (пишеться разом, прошу не виправляти!) окуляри.  Джойсівські, зовсім круглі, в яких його в старі часи приймали за фарцовщика, а провінційні мами в Південноукраїнську  лякали дітей, він, на жаль, давно розбив…

За кілька метрів від могили Джойса в низьких кущах була ще одна, іще скромніша, плита з косим розчерком – Еліас Канетті. Богдан знову радісно здивувався, мені  ж (ой як соромно!) це ім’я нічого не говорило. Богдан пояснив, що це письменник-нобліст. Мені стало ще більше соромно, і після  написання цих мемуарів я невідкладно починаю знайомство з творчістю Канетті.

Ми не могли присвятити огляду кладовища багату часу, але навіть під час нашої короткої прогулянки зауважили, що цвинтар дуже відрізняється від раніше бачених. Могили скромні,  без огорож, серед трави, іноді  на суттєвій віддалі одна від одної. Якщо виходити з сучасного дизайнерського правила, що елегантність – це простір, то Флунтернський цвинтар є дуже елегантним. Надгробки – це або невеличкі камені чи плити, або скульптури тварин чи птахів. Особливо милими видалися нам Бембі, їх було кілька (очевидно, що оленятка для цюрихців щось символізують, але я ще не з’ясувала що). Біля могил висаджено купками квіти і декоративні кущі. Їх підібрано так, щоб виділяти могили на світло-зеленому газоні. Все дуже акуратно і скромно. І навіть табличка з іменами знаменитих осіб при вході також не кидається у вічі.

• 

• 

Після двадцятихвилинної прогулянки ми покинули цвинтар. І не тільки тому, що ми не мали зайвого часу, а й тому, що не хотілося затирати чимось другорядним відвідини могили улюбленого Богданового письменника.

Ми вийшли на вулицю, жодного таксі не було. Це й не дивно – цвинтар розташований в затишному районі престижних віл, де кожен має свій автомобіль. Біля цвинтаря була кінцева зупинка кількох трамваїв, що йдуть до центру, але в нас не було  швейцарських франків (з таксистом ми розрахувалися євро), і ми вирішили спуститися до центру міста пішки. Дорога вниз по прямій мала зайняти не більше тридцяти хвилин. Крім того, хотілося подивитися на оспівану стерильність швейцарських приватних садиб. Що ж, настав час перших здивувань і розчарувань. Чистота і доглянутість Цюриха виявилася дещо перебільшеною. Так, чисто, але тієї маніакальності, з якою баварці вилизують свої дворики, тут не було. Не було й доглянутості – на воротах багатьох гаражів (а в них – за нашими підозрами – мали стояти якщо не “Майбахи”, то”Бентлі”) була облізла фарба, обсипаний тиньк був і на деяких стінах. У оформленні двориків не було тієї легендарної стандартизації, відступ від якої, за розповідями співвітчизників, має каратися штрафом, а то й лікуванням у психіатра. Рослини в двориках також видалися нам більш ніж скромними. В основному, це була зелень,  а не квіти. До деяких міні-басейників тягнулися по траві банальні шланги…

• 

• 

Взагалі, деяку недоглянутість полів і навіть сміття вздовж автобану ми зауважили ще по дорозі від німецько-швейцарського кордону до Цюриха. Мене це неприємно вразило. Невже це розплата за Шенген чи за 20% іноземців? Врешті, кантон Цюрих – це ще й не зовсім Швейцарія, що видно навіть по краєвидах: рівнинна місцевість з невеликими пагорбами. Гори починаються лише за Цюрихським озером…

На вулиці була тиша. Час від часу з’являвся самотній автомобіль (самий звичайний), пішоходи були поодинокі, та й то – туристи з мапками, які пішки дряпалися нагору до Флунтернського цвинтаря. Ми подумали, що всі цюрихці помчали в центр на народні гуляння, бо було ж 1 серпня – найголовніше швейцарське свято.

Відступ другий.
Саме 1 серпня  далекого 1291 року три лісові орти (геть-геть французьке слово “кантон”!) Швіц, Унтервальд і Урі об’єдналися у перший союз, який був укладений “на вічні часи” з обов’язком допомагати один одному проти всіх і кожного, хто захоче нанести образу хоча б одному з членів союзу. Цей союз і став прообразом майбутньої Гельветичної Конфедерації. Саме так називають сьогодні швейцарці свою країну. Цю назву придумав Наполеон, який після завоювання окремих ортів (а деякі дійсно чинили опір) інспірував створення республіки , до якої було зібрано всі кантони, які до того об’єднувались, від’єднувались, роз’єднувались і, взагалі, робили, що хотіли. Республіка отримала назву Гельвеція за іменем найстарішого племені гельветів, що населяло ці терени в часи Юлія Цезаря (до того про землі сучасної Швейцарії конкретних згадок просто не існує). Ця назва прижилася,  адже не ображала жоден з ортів та нагадувала всім різномовним конфедератам про спільних предків. Іноземці ж вживають назви, схожі до нашої “Швейцарія”, внаслідок неправильного застосування назви орту Швіц до всіх союзників. Сталося це після Моргартенської битви 1315 року, коли маленький загін союзних ортів переміг численну австрійську армію. Що цікаво: у цій битві цюрихці були в складі австрійського віська, бо їх землі належали в той час Австрії. От так… А зараз це квітуча Конфедерація. Але все ж цікаво, чи не починають десь після пиятики мешканці найстарших ортів дорікати цюрихцям: “Знаєм-знаєм, де були ваші предки в битві на Моргартенських висотах!”?

Ми спускалися вниз вулицею Цюріхбергштрасе, яка мала привести нас до Університету і  далі до всіх пам’яток в центрі міста. Скрізь майоріли швейцарські червоні з білим хрестом і цюрихські біло-блакитні прапори. Ми фотографувалися біля будиночків і цюрихських фонтанчиків-умивальничків, одноманітних, але дуже милих. Одне з перехресть було  дуже характерним і Богдан вирішив зробити мені знимку. Я зайняла потрібне для фотокомпозиції місце, але тут ззаду на мене майже наїхав старий зелений Роллс-Ройс. Я почала махати йому руками, проганяючи з кадру, але він вперто стояв на червоному світлі, хоча, крім нас, на вулиці не було нікого. Переміг Роллс-Ройс, якого нам довелося увічнити на фото.

Час від часу між дахами будинків і верхівками дерев проглядався центр Цюриха і в очі бив зелено-бірюзовий колір води Цюрихського озера та ріки Ліммат. От що нас таки вразило, так це ця вода. Це був справжній тріумф зеленої барви – вона відтягувала погляд від всього, що її оточувало. У воді плавали човники, лебеді і навіть люди.  Для купання додатково було відведено канал (а може, це був природний рукав), де з несамовито-нахабним виглядом плавали на спині товстенькі гельветські сибарити.

Витримати цю картину було важко… Давила велика, кольору води Цюрихського озера,  жаба… Відразу захотілося побачити будинок, де жив (перепрошую, поневірявся) великий вождь пролетаріату В.І. Ленін, але до нього було ще далеко.

Часткову сатисфакцію я отримала, побачивши сміття і пластикові пляшки, запхані за огорожу “буржуйських” вілочок і Університету, але мілко мститися і докидувати сміття я не стала – ми ж йшли вулицями, де свого часу ходили до Альма Матер 12 лауреатів Нобелівської премії, серед яких був і Альберт Енштейн!

Серед ноблістів, безпосередньо дотичних до Цюриха, не можу не назвати мого улюбленого Томаса Манна. Останні роки життя він провів у маленькому швейцарському місті Кільхберг, помер у Цюриху, але тут не похований  – родина все ж вирішила перенести його прах до Кільхберга. Але у Цюриху при Федеральній Політехнічній школі, яка міститься зовсім поряд з Університетом і створює з ним так званий комплекс  “Корона Цюриха”, зберігається Архів Томаса Манна.

У цій дільниці знаходиться також Консерваторія, а трохи далі – Теологічний факультет, про який також хочу сказати кілька слів.  Коли я надибала в Інтернеті сайт Цюрихського університету, то зі здивуванням прочитала про нерівність вимог до студентів різних факультетів. Славістика – цілковитий рай для нероб – це стосується як відвідування лекцій, так і здачі екзаменів. А от, прочитавши вимоги до майбутніх теологів, я відчула не тільки комплекс неповноцінності, але й глибоко засумнівалася у своїх претензіях на звання інтелектуала, навіть  львівського масштабу.

Ось декілька витягів з цих вимог, щоб і ви, мої шановні друзі, як і я, важко зітхнули:
Отже:
– письмові джерела повинні читатися мовою оригіналу, тому необхідне знання, як мінімум, латини, грецької, івриту;
– знання та аналітичні навички в області лінгвістики, літератури і герменевтики (теорії інтерпретації) – це для того, щоб ваші переклади були на рівні;
– для належного рівня розуміння релігійних явищ абітурієнт має мати знання їх історичного і культурного контексту;
– необхідні знання і аналітичні навички в дисциплінах Догма, Етика, Релігійна філософія, Соціологія і Психологія.
Я вже мовчу, що заняття ведуться німецькою мовою, але треба вільно володіти англійською, французькою і (ми з вами, дорогенькі, в Гельветичній конфедерації)  італійською з ретороманською (а раптом якийсь «націоналюга» приниципово читатиме лекції саме цими, також державними, мовами?).
Угум, відчуваю, що всі стали скромними-скромними… Ага, ще додам: хороше працевлаштування гарантоване – ватиканська курія.

Отже, сумно обдумуючи своє місце в розвитку європейської інтелектуальної думки, ми вирушили на пошуки притулку вождя всесвітнього пролетаріату – як-не-як, велику частину життя ми провели у його творінні – сссрі. «Лєнінскіє мєста» виявилося зовсім близько. Чарівна вуличка, на яку були нанизані акуратні площі з типовими фонтанчиками (кам’яний басейн з фігуркою на колоні в центрі) привела нас до Шпігельгассе – Дзеркального провулку , який стрімко піднімався вгору.

• 

• 

У цьому провулку під номером 14 і мешкав той, кого зробили для нас іконою на довгі роки. Я не пам’ятала номера будинку і стала оглядати фасади, шукаючи меморіальну табличку (вона мала бути, це я знала точно), але раптом побачила найкращий орієнтир – китайців, які робили знимки. Без сумніву, вони фотографували будинок Ілліча.

Я прискакала до будинку, переконалася, що табличка на місці, і Богдан, не перестаючи бурчати, став фотографувати мене на фоні “історичного” фасаду. Китайці втішилися. Я віддала салют. Китайці заплескали в долоні. Я сказала їм “нінь хао”, засоромилася, після чого взяла та й показала язика. Китайці втішилися ще більше. Я хотіла ще додати  китайською “Москва-Пекін – дружба навік”, але засумнівалася в слові “дружба”, остаточно закомлексувалася і не сказала нічого. (Взагалі, з мовами у мене зараз проблема …“На всех языках говорит, как птица, но как раз от этого нет равновесия в голове”, – казав Савва Ігнатьєвич про Хоботова. У мене гірше – суцільне еспранто, а відтак – жодної рівноваги в голові.

Врешті, ми з китайцями втратили інтерес один до одного, і я почала роздивлятися будинок. Скромний, невеликий, очевидно, і квартири в ньому також маленькі. Як відомо, Ленін з Крупською жили в Цюриху в комуналці.  Внизу – вітрина магазину з різним мотлохом, у тому числі і бюстом Леніна. Ми ще трошки потовклися перед будинком і пішли на сусідню площу. Богдан побачив ресторан, під парасольками якого люди пили пиво. Зрозуміло, що випити пива в приміщенні, де, цілком можливо,  пив пиво Ленін (а в Швейцарії з її консервативністю не виключено, що цей ресторан існував ще задовго до самого Леніна), було цікаво.
Щоправда, історія каже, що більше часу вождь світового пролетаріату проводив якщо не в бібліотеці, то з дадаїстами в  барі “Майерай”, більш знаному як “Кабаре Вольтер” у тому ж Шпігельгассе, тільки під №1. Саме кафе ми проминули без особливих сентиментів – вивіска на ньому і табличка дуже скромні.

Богдан, щоправда, тицяв пальцем у надпис, що кафе було засноване 1916 р, але я вся «стрємілась к Лєніну». Жартую. Просто я знала, що “Кабаре Вольтер” вже не було демократичним кафе, а перетворилося на «дурацький» (як і сам дадаїзм) музейчик і ніби престижний клуб. Але справді, саме тут було проголошено знаменитий маніфест дадаїстів, і зробив це Баль, а не Тцара. Проте біс з тим, хто це зробив. Взагалі, історія дадаїзму – це суцільна плутанина правдивих і не зовсім фактів.  У різних джерелах подаються різні версії не тільки щодо самої адреси “Кабаре Вольтер”, але й самого терміну “дада”. Офіційна версія – це випадковий вибір слова в словнику. “Дада”, за словами самого Трістана Тцара, патріарха  дадаїзму, могло означати і хвіст священної корови на мові негритянського племені Кру, і румунську гойдалку-коника, і невиразне лепетання немовлятка, і… подвійне підтвердження в російській мові. І от тут я не втримаюся і розповім одну легенду, яка мене страшенно смішить…

Відступ третій.
Кажуть, що основоположник ленінізму був постійним партнером у шахи основоположника дадаїзму Трістана Тцара. Дадаїсти Леніну подобалися, проти них він ніколи не виступав зі своїм коронним аргументом “Это, батенька, скажу вам, совершеннейшая чепуха!». Хоча власне дадаїзм  нею і був.  Особа Леніна також викликала у Тцара симпатію і неабияку  повагу (мабуть серцем відчував, яке “дада” влаштує цей ю”журналіст” на 1/6 суші!) і одного разу запросив його на черговий епатажний  виступ дадаїстів. Пристойна публіка бару “Майерай”, яка ще не зрозуміла, що улюблений бар остаточно перетворюється на балаган, була шокована виступом дадаїста, який майже наголяса витанцьовував “танець живота”. Бюргери почали кричати: “Найн!!! Найн!!!”, а Ленін, симпатик дадаїстів, скандувати: “Да! ДА!”. Він перекричав, звісно, усіх, і революціонери від мистецтва,  які до цього часу ніяк не називалися, відразу нарекли себе дадаїстами…
Цікаво, що в 30-их роках Трістан Тцара вступив до французької Компартії, брав участь у русі Опору, однак у 1956 році вийшов з лав ФКП на знак протесту проти придушення Угорського повстання силами радянської армії. От тобі і легковажний дадаїст!

    У моїй голові роїлися різні думки. Мною володіли змішані почуття. Я відчула, що в сьогоднішньому моєму візиті до будинку, де жив Ленін, була якась злісність, а перед будинком я відчувала лише ніяковість. Цікавості та якихось сентиментів не було. Та й які сентименти можуть бути після всього, що ми дізналися про справжнє лице революції та її вождя! Але станься ця поїздка до Цюриха 30 років тому, я, напевне, очманыла б від щастя. По-перше, мандрівка до Швейцарії в ті часи була майже польотом на Марс, по-друге, скільки уваги своїх ровесників привернула б я, роблячи доповідь на зборі піонерської дружини всієї школи, по-третє, моє цюрихське, нехай чорно-біле і неякісне,  фото висіло б на дошці пошани з надписом “Вона бачила будинок, де жив Ленін”, що було рівнозначним знаменитому “Он відєл Лєніна”. І смішно, і сумно… Часи змінюються і ми змінюємося разом з ними. А Богдан  ні про що не думав – він щиро насолоджувався пивом, що я й увічнила на фото.

Наступним нашим об’єктом огляду став головний цюрихський храм  – Гроссмюнстер. Мене цей храм цікавив особливо, але не з точки зору архітектури, бо поняття “швейцарська архітектура” то щось дуже невизначене (хіба що швейцарські шале), а тому, що наріжний камінь цюрихської Катедри був закладений Карлом Великим, а я маю до нього дуже велику симпатію.

Історія розповідає, що навіть кінь цього великого шанувальника християнських реліквій мав глибокі християнські переконання і опустився на коліна, показуючи імператорові місце, де були поховані покровителі Цюриха святі Фелікс і Регула. Саме тому одну з веж прикрашає величезна статуя цього першого імператора Заходу, щоправда, без мудрого коня. Сьогодні на вежі виставлена копія статуї, а оригінал ми побачили в крипті самої Гроссмюнстер. Мені було цікаво подивитися на неї зблизька, бо існує версія, що начебто ця статуя є копією з прижиттєвого скульптурного портрету Карла. Але про Карла я напишу в оповіданні про Аахен, куди ми встигли з’їздити  ще навесні у Великодні вихідні. На обидвох вежах церкви майоріли швейцарські прапори. Сьогодні колишній католицький храм належить протестантам.

Ми перейшли міст. Чесно кажучи, нам вже нікуди не хотілося іти, ми воліли б лише милуватися зеленими водами Ліммату, лебедями та краєвидами, які відкривалися в стороні Цюрихського озера. Урбаністичний пейзаж теж був чудовий. Не дивлячись на те, що в Цюріху немає шедеврів архітектури, це надзвичайно гарне місто, у якому просто і легко орієнтуватися.

Але на протилежному боці ріки на нас чекала церква Фраумюнстер, одвічна конкурентка Гроссмюнстер, хоча й закладена вона була пізніше  внуком Карла Великого Людовіком Німецьким як монастирський храм, абатисою якого стала його дочка (і  правнучка Карла Великого).

Власне в самій назві Фраумюнстер  є щось двозначне – вона наче й релігійна (Собор Богородиці по-нашому), але водночас натякає що володарює тут жінка – фрау. Монастир мав величезні маєтки. Взагалі, роль монастирів, як великих землевласників і окремих міні-держав у Швейцарії, просто вражаюча. Найбільш знахабнів, звичайно, Швіцький монастир, який мав своїх кріпаків, але й цюріхський Фраумюнстер не відставав… Зокрема, Генріх ІІІ надав монастиреві право збирати податки і карбувати монети, зробивши, таким чином, абатису фактичною правителькою міста. Потім монастир отримав територіальну незалежність від будь-чиєї влади.
Ці жіночі часи давно минули… Сьогодні церква славна вітражами Марка Шагала. Ми з Богданом не є шанувальниками Шагала, але для загального розвитку зайшли оглянути. Перед вітражами сиділа купа туристів, які старанно робили вигляд, що розуміються на сучасному мистецтві.
На вітражах можна було вирізнити і розп’ятого Христа, і Богородицю, але, в цілому, переважали  ті самі знамениті шагалівські летючі євреї.

Я розвеселилася і розповіла Богданові байку про Буніна, який жалівся якомусь гостю:
– Мені цієї ночі Шагал наснився, такий великий, з рівною, гладко підстриженою борідкою, наче пухнасте кольє навколо обличчя.
– Іване Олексійовичу, помилуйте! Шагал же поголений!
– От ви завжди до мене присікуєтеся! А я впевнений, що це був Шагал. Я навіть встиг помітити, як за його спиною плавали ті його розірвані зелені євреї…
Люди, які стояли поряд, голосно заржали – як і в більшості музеїв, тут також переважав наш народ…

Ми вийшли на вулицю. Хотілося побачити народні гуляння. Але було тихо. Виявилося, що свято вже скінчилося. Де-не-де ми бачили людей в народних строях з старовинними штандартами, і я з зацікавленням витріщувалася на них – які ж то вони, справжні швейцарці? А потім побачила негроїда в гуральському костюмі – і весь інтерес кудись щез…
Ми попрямували ще до однієї церви – Петерскірхе, славної годинником з найбільшим циферблатом у світі – 8.64 м! Але знизу це не дуже помітно, тому годинник залишив нас байдужими. Зате навпроти було кафе, на вивісці якого зображені дві киці на задніх лапках, які тримаються за деревце, що нагадує семисвічник. Вони й привернули мою увагу.

У нас залишалося ще трохи часу, щоб погуляти містом. Я конче хотіла на оспіваний Ліндергоф – Липовий двір, з якого мали відкриватися найкращі краєвиди.

Краєвиди й справді були пречудові – вода в Лімматі зі зеленої перетворилася вже на цілком бірюзову. Між зеленими пагорбами височіли вежі та шпилі, на які можна було дивитися і дивитися.

Але сам Ліндергоф викликав у мене лише презирливе “пс-с-с-с”. Липи дійсно були, але молоді (у нас в Штадпарку є старезні-престарезні і ніхто з ними не носиться!), крім того, сам сквер був засипаний камінням… Може й раціонально – там бігали не тільки діти, одвічні вороги зелених насаджень,  але й дорослі катали великі металічні кулі. Я завжди забуваю, як називається ця французька гра. Ми трішки поспостерігали. Ця забава видалася мені вкрай нудною. Потім ми спустилися на рівень нижче, де був справжній рай – троянди і трава, на якій я трохи повалялася. І жодна поліція не прибігла мене арештовувати . На лавочках лежав народ різної статі, а на одній парочка майже займалася сексом…

Нам залишалося ще перейтися найшикарнішою вулицею Цюриха – Бангофштассе. Я мала підозру, що на вулиці з назвою Вокзальна нічого хорошого бути не може. І мала рацію. Вулиця була якась сіра і непропорційна. Її “прикрашали” гігантські  вазонки, схожі на паперові стаканчики для морозива, розмальовані дивними, наче дитячими, малюнками. У цих потворних пудлах росли занедбані берізки, ґінко, олеандри та інші нещасні рослини.

Щодо чистоти цієї вулиці, зі стерильних тротуарів якої за словами Джойса (але не в “Уліссі” – там взагалі жодного слова про Швейцарію) можна їсти, то я б не ризикнула. Людей і далі було мало. Вздовж вулиці тяглися нецікаві споруди, у кожній з яких продавали або ювелірні вироби, або годинники.
Мені відразу згадалися вірші Василія Бетакі, який писав про інше швейцарське місто наступне:
Женева дрыхнет. В плюшевой шкатулке
Лежат часы. И все они – стоят.
Их столько, что мостить дорогу в ад
«Омегами» – куда дешевле булки!

Женеву в цьому вірші цілком можна замінити Цюрихом, тим більше що саме Цюрих вважається економічною столицею Швейцарії, а також найбагатшим містом Гельветичної Конфедерації. Може це й так, але зовні особливого багатства ми не помітили. Жодного “Порше” чи “Феррарі”… Може, цюрихські багатії  поза роботою з полегшенням пересідають зі своїх “Ламборджіні” на простенькі «Опелі» і носять звичайні китайські годинники на батарейках? Одним словом, жодного цюрихського гнома ми не побачили, і не дивно – на те вони й гноми.

Відступ четвертий.
Як, ви не знаєте, хто такі цюрихські гноми? Це звичайні швейцарські банкіри. А чому гноми, і, власне, цюрихські? А тому, що такий вираз вжив Гарольд Вільсон, британский прем’єр,  в 1964р. під час кризи фунта стерлінгів, який спровокували саме швейцарські банки. Його фраза звучала так: “Усі ці фінансисти, всі ці gnomes of Zurich та інших фінансових центрів…”  і далі йшло звинувачення у фінансових махінаціях. Назва влучна – прекрасна гра слів: «гном» грецькою –  знавець, наче нічого образливого, але   широкому загалу, котрий не володіє грецькою, відомі  тільки  жадібні, хоча й працьовиті, гноми, які накопичують скарби заради скарбів. (До слова, Парацельс, про якого я писала у спогадах про Зальцбург, і який, власне, ввів грецьке слово «гном» у німецьку мову, був родом з швейцарського кантону Швіц.) А гельвеційські банкіри чесними, а то й  нечесними, способами дійсно накопичили в своїх сховищах такі казкові багатства, у тому числі і реальні дрогоцінні метали, що цього просто неможливо собі уявити. І єдине, на що вони згодяться його виміняти – це шоколад, принаймні так нам довгі роки розповідала реклама.

Отже, шоколад…. Ну як можна побувати в Швейцарії і не скуштувати знаменитого швейцарського шоколаду? Це було б злочином! Хоча був вихідний, проте в підземному торговому центрі біля вокзалу магазини працювали. Ми натрапили на супермаркет, у якому й знайшли шоколад, правда, у досить обмеженому асортименті, але потрібний сувенір ми все ж вибрали.  Богдасик купив мені цілий бідон шоколаду!

Бідон, правда, був невеликим, всього сантиметрів 25 заввишки, але такий швейцарський, що швейцарськішого просто бути не може. Я відразу нарекла його «бідончиком-шпаргалкою», і на місці уряду Гельветичної республіки зобов’язала б видавати його всім, хто вивчає історію Швейцарії, бо на бідончику були написані назви всіх 25 швейцарських кантонів і півкантонів, зображені  їх герби і вказані роки  першого приєднання кожного кантону до первинного Союзу трьох лісових ортів. Гадаю, що успіх у вивченні історії об’єднання Гельветичної Конфедерації був би просто феноменальним, коли б за кожну правильну відповідь учень діставав право з’їсти з бідончика чергову шоколадку. А Богдан запропонував повісити такий бідончик на шию кожного швейцарського екскурсовода замість вотала.

Крім шоколаду ми купили ще декілька різновидів сирів (ціну я вказувати не буду – це місячний бюджет малозабезпеченої української родини), з якими і рушили на місце зустрічі з групою. Наш гід зустрів нас дуже приязно – жодних образ, що ми не пішли на його екскурсію. Взагалі, мені здалося, що він дуже втішився, коли ми відділилися від групи, бо в бюро його попередили, що я фаховий екскурсовод, який ще й знає про те, про що вони й не здогадувалися – про могилу Джойса.

У піднесеному настрої ми всілися до автобуса і  вирушили до Рейнського водоспаду. І тут мене чекало чергове розчарування. Конан Дойля я читала давно, а автор путівника переплутав і вказав, що саме на Рейнському водоспаді відбулася смертельна сутичка Шерлока Холмса з професором Моріарті. Насправді все сталося на Рейхенбахському водоспаді, у зовсім іншому боці Швейцарії. Мій розпач вгамувала тільки Богданова  обіцянка повезти мене і туди. Але повертаюся до Рейнського водоспаду. Тепер ніщо і ніхто не переконає мене, що в світі існує ріка, гарніша за Рейн. На Рейні є все: і замки, і чудові міста, і гори, і рівнини, і прозора вода, і затоки з фореллю, і найбільший водоспад Європи. Він зовсім не високий, але широкий і дуже бурхливий.

Купи білосніжної піни піднімалися хмарами навколо двох невеличких скель, таких собі Сцилли і Харибди, на які ланцюжком дряпалися туристи, щоб відчути себе в самому серці стихії.

Єдине, що псувало  краєвид і настрій – це сучасні житлові будинки (подібні до споруди нашого львівського Охматдиту) на горі за  водоспадом. І де тут славнозвісна гармонія швейцарця з природою? Замок над водоспадом був у риштуваннях, що теж не дало можливості зробити гарну панорамну знимку.

Але все це ставало другорядним, коли погляд знову і знову потопав у водному вирі, у якому до того ж грала веселка. Туристи, які приїхали надовше, випливали спеціальним човником на середину Рейна і плигали в воду. Я знову почала заздрити – у Рейні я ще не купалася…

Ми зійшли з човника на берег і вирішили з’їсти один швейцарський сирок, бо він розм’як і пахтів на весь автобус. Тільки тепер я зрозуміла всю підлість молодого князя Голіцина, який, аби відвернути увагу дам від свого батька, старого і довсідченого ловеласа, запхав до кишені його обшитого діамантами камзола маленький шматочок швейцарського сиру… Смак нашого сиру був цікавий, а запах страшенно знайомий. Мені довелося напружитися, і скоро я зрозуміла, що сир пахне брудними, навіть дуже брудними шкарпетками… Обгортку від сиру  я чемно викинула у смітник, чим гарантовано зіпсула перебування тут усім наступним туристам аж до приїзду сміттярів, тобто, до наступного дня. 

На цьому екскурсія закінчилася і ми поїхали додому. Дорогою я пильно дивилася у вікно, щоб побачити прославлені череди гельветичних корів, але не побачила жодної. Зате після кордону, вже на території Баварії, пейзаж став більш швейцарським – на розлогих пасовиськах щасливо бродили купи вгодованих корівок…  Я не випускала з рук бідончик з молочним шоколадом. Вражень було море. Ні, цілий рейнський водоспад!

 І лише за годину ми згадали, що, купуючи тур до Цюриха, ми взагалі домовлялися не гасати містом і не оглядати жодних пам’яток, а  просто попити кави на березі Цюрихського озера…