БЛАГОВІЩЕННЯ. ЧАСТИНА І. ПОЧУТТЯ ДІВИ МАРІЇ

Нюрнберг, 25 березня 2025 року
На чільній ілюстрації допису – “Благовіщення” 1475 року П’єрматтео Лауро де Манфреді да Амелія, Музей Ізабелли Стюарт Гарднер, Бостон, США

Якось незвично швидко прийшло цього року Благовіщення. Вже другий рік поспіль українська церква відзначає свята за новоюліанським календарем , зокрема Благовіщення – 25 березня, але за багаторічною звичкою в моїй голові сидить 7 квітня, а внутрішній прокрастинатор з цього лише тішиться: «О, у тебе ще вдосталь часу написати свій есей!» .
А виявилося, що часу не те що вдосталь, а взагалі нема – Благовіщення сьогодні! І я сіла за роботу з неабияким натхненням: писати про один зі своїх найулюбленіших сюжетів у релігійному мистецтві в день, коли святкується сама подія, – чи це не найкраще вшанування цього великого і світлого свята? Під час роботи я усвідомила, що потрібно розбити всю інформацію, яку я назбирала, на кілька частин, бо навряд якийсь читач здолає весь текст за один раз, а повернення до довгих текстів в Інтернеті, як показує досвід, малоймовірне. Тож я вирішила написати між 25 березням та 7 квітням кілька есеїв, у кожному з яких приділятиму увагу окремим аспектам цього прекрасного, але складного сюжету.

Задум допису про “Благовіщення” в образотворчому мистецтві виник в мене після того, як на фб-сторінці одного шанованого львівського вченого з’явилася картина Антонелло да Мессіна «Annunciata», яку мені пощастило побачити в оригіналі в палермітанській мистецькій галереї «Палаццо Абателліс».

Під дописом люди почали писати ліричні коментарі (хоча і не позбавлені сенсу), а мої конкретні викладки були сприйняті, м’яко кажучи, зі здивуванням, і я зрозуміла, як мало знають навіть непересічні люди про «Благовіщення» у мистецтві. Звичайно, ліричні відступи та емоційний підхід мають право на існування, але я все ж прихильниця інформації, яка ґрунтується на фактах, аналізі, логіці.
Тож я вирішила сісти і викласти у своєму блозі все, що знаю про зображення цього біблійного сюжету без солодкої банальщини, яку висловлюють, коли немає що сказати. І, звичайно, я не обмежуся лише щойно згаданим палермітанським образом.

Із чого ми починаємо знайомство з будь-яким, а тим більше біблійним, зображенням в цілому? Звісно, з визначення сюжету. Якщо ми не можемо самостійно зрозуміти, яка історія лежить в основі зображення, ми дивимося на супроводжувальну табличку в галереї чи підпис до зображення в альбомі. І ось тепер спробуємо чесно зізнатися, чи визначили б ми цю знамениту картину Антонелло з Мессіни в Палермо та її посестру з Мюнхенської Старої Пінакотеки як момент Благовіщення, якби нам про це не сказали?

От якщо «за гамбурзьким рахунком», то варіант Благовіщення озвучили б лише ті люди, які знайомі з цією картиною. Однак більшість – ні. Якась невелика частина сказала б, що це або просто Богородиця, або якась свята з книжкою. І це не дивно, і не викликає жодного осуду, і таку версію можуть допустити навіть фахівці, бо це зображення не відповідає звичному зображенню відомої Біблійної історії, де всі звикли бачити Архангела Гавриїла, голуба Святого Духа, білі лілії, Бога Отця, від якого йде промінь світла, що падає на Діву Марію тощо.

Взагалі назву «Annunсiata»(“Annunziata”) перекладають українською лише приблизно – «Мадонна Благовіщення» . Та сама неточність присутня і німецькій, і французькій , і в инших мовах. Благовіщення італійською – Annunсiazione. Слово ж “annunciata” слід перекладати як “повідомлена”, “сповіщена”. Тобто, та, яка вже отримала і прийняла Звістку. І тому я вживатиму цей термін без перекладу, бо це дуже суттєво, що стане зрозуміло в кінці цього есею.

Однак сучасникам Антонелло з Мессіни та тим наступним поколінням у житті яких щоденно було присутнє Святе Письмо, звісно, освіченим чи ж священницького сану, вочевидь було зрозуміло не тільки те, що це Діва Марія з сюжету Благовіщення , але й яку мить події Благовіщення зобразив сицилійський художник. І зараз ми з’ясуємо, що ж бачили вони, чого не дано відразу зрозуміти людям ХХІ ст.

Річ у тім, що в давні часи твори на релігійну тематику мали відповідати певним правилам. Звісно, європейські правила не були такими жорсткими, як канони візантійського іконопису, але все ж зображення святих та біблійних історій не могло йти в розріз з баченням Церкви. Зазвичай про це згадують у зв’язку з рішеннями, прийнятими на останній (25-ій) сесії Тридентського собору (загалом собор тривав з 1545 по 1563 рік), на якій і справді було встановлено ряд певних правил щодо зображення святих та християнський сюжетів у мистецтві, але й до цього знаменного собору священнослужителі мусіли відрізняти в мистецьких творах істину від єресі: зображення мали ґрунтуватися на Біблії та більш-менш легітимних апокрифах (про них буде докладніше у другій частині есею). І до цього я ще повернуся, бо тут йдеться не про примітивну цензуру, а про набагато глибші інтенції діячів Церкви. А зараз я повертаюся до основної теми.

Отже, празник Благовіщення є одним з найдавніших. Іоанн Златоуст називав його не тільки «першим празником», але й «коренем празників». Традиція його святкування сягає IV ст. (думка про те, що це свято існувало ще в апостольські часи зараз вважається недоведеною). Перші ж зображення Благовіщення датують сторіччям раніше.
Найдавнішим зображенням «Благовіщення» вважається розпис у куполі однойменної кубікули катакомб Прісцилли у Римі.

Зазвичай його датують ІІІ ст., хоча іноді зустрічається датування ІІ-им століттям. Це надзвичайно лаконічне зображення, на ньому немає деталей, які почали з часом нагромаджуватися у цьому сюжеті. Тут все просто і зрозуміло для людей тієї епохи: архангел Гавриїл (що характерно для давніх часів – без крил) стоїть перед жінкою, яка сидить на троні (це вказує на її високе становище). Архангела зображено з піднятою рукою – це жест adlocutio , який, згідно з тогочасними правилами, символізує розмову, урочисте звернення до когось, а вданому контексті не просто розмову, а Слово Боже. Лице жінки обернуте до гостя. На думку дослідників це означає, що вона прийняла Слово, як людина, котра його очікувала.

Все просто і точно відображає суть Біблійного уривку з Євангелія від Луки: Архангел приніс Слово Боже – Марія його прийняла. І жодних тобі нашарувань!

А от на мозаїці V ст. в базиліці Санта-Марія-Маджоре у Римі стилістика «Благовіщення» вже инша: Марія – вже не просто високопоставлена особа на троні, вона зображена як імператриця: в золотій мантії, з перлами, вплетеними у волосся, а ноги опираються на suppedaneum – спеціальну підставкудля ніг, яка фігурує зазвичай на зображеннях імператорів.
Архангел вже з крилами, ангели також. Уся композиція в цілому дуже урочиста.

Ця зміна стилістики пояснюється просто. Початок будівництва цієї базиліки відбувся у 432 році, наступного року після засудження Ефеським собором єресі Несторія, котрий стверджував, що Діву Марію не слід називати Богородицею, оскільки вона, на його думку, народила не Бога, а людину, з якою при втіленні з’єдналося Слово Боже, превічно народжене від Христа. Собор в Ефесі засудив вчення Несторія, постановив визначати в Ісусі Христі єдність божественної та людської подоби, відтак вважати Христа Істинним Богом та Істинною Людиною, а Діву Марію називати Пресвятою Богородицею. І Базиліка Санта-Марія-Маджоре мала уособлювати офіційно встановлену Церквою високу і величну позицію Діви Марії. Відповідними мали бути і всі Її зображення. Можна сміливо сказати, що з того часу постать Діви Марії стає серцем більшости композицій образотворчого мистецтва, у яких Вона присутня, а в сюжеті «Благовіщення» – це його справжня душа.

Згодом художники починають глибше вникати у розповідь Апостола Луки, яку слід процитувати, як головне джерело інформації про цю подію:

« 26. Шостого місяця ангел Гавриїл був посланий Богом у місто в Галилеї, якому ім’я Назарет, 27. до діви, зарученої чоловікові, на ім’я Йосиф, з Давидового дому; ім’я ж діви було Марія. 28. Ввійшовши до неї ангел, сказав їй: “Радуйся, благодатна, Господь з тобою! Благословенна ти між жінками.” 29. Вона ж стривожилась цим словом і почала роздумувати в собі, що могло значити те привітання. 30. Ангел їй сказав: “Не бійсь, Маріє! Ти бо знайшла ласку в Бога. 31. Ось ти зачнеш у лоні й вродиш сина й даси Йому ім’я Ісус. 32. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься. І Господь Бог дасть Йому престол Давида, Його батька, 33. і Він царюватиме над домом Якова повіки й царюванню Його не буде кінця.” 34. А Марія сказала до ангела: “Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?” 35. Ангел, відповідаючи, сказав їй: “Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий. 36. Ось твоя родичка Єлисавета – вона також у своїй старості зачала сина, і оце шостий місяць тій, що її звуть неплідною; 37. нічого бо немає неможливого в Бога.” 38. Тоді Марія сказала: “Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!” І ангел відійшов від неї».

У цій розповіді є все що стосується сакрального змісту події та емоційної реакції, яку проявила Діва Марія, чого цілком достатньо для створення коректної і одночасного живої, динамічної постаті Богородиці, що ми й бачимо у творах, які представляють нам сцену «Благовіщення».

І якщо спочатку мистці покладалися на своє власне розуміння і на тлумачення священників, котрі замовляли твори для своїх церков, а також на пояснення різних проповідників, то з XV століття вони отримують чіткий «посібник», який конкретно визначає почуття, які пережила Діва Марія під час візиту Архангела Гавриїла – Conturbatio, Cogitatio ,Interrogatio, Humiliatio, Meritatione (переклад і пояснення будуть далі). Йдеться про класифікацію цих душевних станів, здійснену дуже відомим у той час італійським проповідником XV ст. братом-міноритом Роберто Караччоло (1425-1495), відомим також як Роберто да Лечче, твори якого видавалися не тільки в Італії, але й у всій Європі.

Дереворит 1491 року із зображенням Роберто Караччоло під час проповіді. Флоренція.

Його дар проповідника був настільки блискучим, що ще за життя його називали «новим Павлом». А видатні інтелектуальні здібності та талант до чітких формулювань цього монаха були такі потужні, що його ідеї до сьогодні мають вплив на християнське образотворче мистецтво, дарма, що його ім’я нині практично невідоме, якщо не йдеться про теологів та мистецтвознавців, які спеціалізуються на християнському мистецтві. Роберто Караччоло був запотребований своїм часом. Питання більш тісної співпраці духовенства та мистців назрівало, і популярність робіт цього брата-мінорита було свідченням необхідності постійних консультантів, які б могли на гідному рівні тлумачити Святе Письмо. Ось тут ми й повертаємося до Тридентського собору, який був реакцією Римо-католицької Церкви на виклики Реформації, і рішення якого мали чітко викристалізувати ідентичність Ecclesia Catholica і її правоту. Велику роль у цьому чині відводилося мистецтву, яке мало сприяти розумінню католицьких догм усіма верствами населення. На останній, 25-тій сесії було вирішено, що християнське мистецтво є не лише предметом благочестя, але й підтримує церковну доктрину, тому воно не повинно представляти нічого незвичайного, непристойного чи аморального. Це коротке формулювання, насправді ж це рішення було досить детально пояснене. Важливим пунктом, який зараз розглядають як цензуру, було рішення, що твір християнського змісту, який створений для храму і розміщується у храмі, має бути узгоджений з помісним єпископом. Трактування цього положення виключно як встановлення цензури є вкрай неправильним. Усе набагато тонше. Звісно, участь єпископів мала запобігати появі будь-якої єресі чи навіть натяків на неї. Але залучення до мистецьких питань єпископату не мало на меті примітивне “дозволено-недозволено”, хоча й таке, звісно, траплялося, тут йшлося насамперед про співпрацю художників з освіченими католицькими єпископами, які походили здебільшого з аристократичних родин та вищого щабля чернецтва, і мали знання не тільки в духовній царині, але й у мистецьких питаннях, що дозволяло їм відчувати нові течії в мистецтві та розуміти, як направити їх у потрібне Римо-католицькій церкві русло. Принагідно зауважу, що правила стосувалися не лише образотворчого мистецтва, але церковної музики. На тому ж Тридентському соборі відбулася реформа, яка суттєво вплинула на подальший розвиток музичного супроводу католицької меси. “Церковна музика неможлива без «розуміння єдності меси як поєднання Слова/Писання і слова/звучання». Це цитата з монографії музикознавця професора Аделіни Єфименко, на презентації якої я взнала, що правила написання церковних мес було важливим пунктом в програмі і Другого Ватиканського собору (1962-1965). Католицька церква прагнула йти в ногу з часом і вступила в діалог з композиторами, щоб проаналізувати, чи може сучасна музика втілити ті смисли, які мусить нести в собі меса, і наскільки доречна вона у храмі.

А тепер розглянемо які ж психоемоційні стани виділив брат Роберто Карачолло, проаналізувавши Євангеліє від Луки і, як видається, уже відомі на той час мистецькі твори, де художники вміло використовували мову жестів, яка була відома ще задовго до сучасних новомодних психологічних порадників. Перелічую, пояснюю, ілюструю як дуже відомими, так і маловідомими творами. При цьому я хочу застерегти від хибної думки, що Караччоло був піонером чи законотворцем зображення почуттів Діви Марії у сюжеті «Благовіщення» – усе вже існувало в образотворчому мистецтві і до його класифікації, хоча переважно у більш стриманій чи узагальненій формі. Він був тим, хто звів усі відомості до стрункої системи, яка в подальшому спричинила чіткішу конкретизацію зображення емоційного стану Діви Марії, ніж це було раніше.

Отже, почнемо:

Conturbatio – занепокоєння, збентеження, тривога Богородиця.

«Ввійшовши до неї ангел, сказав їй: “Радуйся, благодатна, Господь з тобою! Благословенна ти між жінками.” 29. Вона ж стривожилась цим словом…»

Це, мабуть, найдраматичніша композиція, у якій Богородиця може не тільки відвертатися від Архангела, наче захищаючись від нього плечем чи рукою, не лише піднімати долоню у жесті, який передбачає слово «стривай», але й рвучко простягати руку вперед, що в нашому сучасному лексиконі відповідає «стоп-жесту». А іноді художники зображають відвертий переляк. Тут слід зауважити, що Діву Марію турбує не стільки поява крилатої особи (з апокрифічних творів відомо, що вона звикла до ангельських явищ), скільки саме привітання, яке вона не розуміє.

Джотто ді Бондоне. “Благовіщення” з поліптиху святої Репарати. Злам XII-XIII ст. Музей творів флорентійського Дуомо. Італія. Світлина від автора Saiko.

Сімоне Мартіні і Ліппо Меммі. “Благовіщення”. 1333. Галерея Уффіці . Флоренція. Італія.

“Благовіщення” з триптиха Карло Брачческо,1490-1500. Лувр, Париж, Франція.

Алессандро ді Маріано ді Ванні Філіпепі, званий Сандро Боттічеллі. “Благовіщення в Честелло” 1489. Галерея Уфіцці у Флоренції, Італія.

Лоренцо Лотто. “Благовіщення”, 1534-1535. Вілла Колоредо-Мельс, Реканаті, Італія.

Олександр Мурашко. “Благовіщення”. 1909 рік. Національний художній музей України в Києві.

2. Cogitatio – роздум, міркування.

«…і почала роздумувати в собі, що могло значити те привітання. 30. Ангел їй сказав: “Не бійсь, Маріє! Ти бо знайшла ласку в Бога. 31. Ось ти зачнеш у лоні й вродиш сина й даси Йому ім’я Ісус. 32. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься. І Господь Бог дасть Йому престол Давида, Його батька, 33. і Він царюватиме над домом Якова повіки й царюванню Його не буде кінця.”

Це момент, коли Діва Марія намагається усвідомити те, що вона почула. Вона задає собі питання, на які не може відповісти. Це непростий для ідентифікації тип, бо іноді, особливо в мистецьких творах, які передували класифікації Караччоло, він суміщувався зі станом “занепокоєння”, що на мою думку, теж слушно, адже в Біблійному тексті ці два стани об’єднанні в одне речення “Вона ж стривожилась цим словом і почала роздумувати в собі, що могло значити те привітання”.

Данте Габрієль Россетті, 1850, Британська галерея Тейт, Лондон.

Бернардо Строцці. “Благовіщення”, 1644 рік. Музей образотворчих мистецтв у Будапешті, Угорщина.

Джован Баттіста Сальві, званий Сассоферрато. “Благовіщення”, середина XVII ст. Церква Святої Марії Аннунціати в Касперії, Італія .

Андреа і Лукка делля Роббіа. “Благовіщення”, 1490-95рр. Поліхромна глазурована теракотова рельєфна плитка. Колекція стульптури і державний музей візантійського мистецтва у Берліні, Німеччина.

3. Interrogatio – запитування, сумнів. Це момент діалогу між ангелом і Марією.

«А Марія сказала до ангела: “Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?” 35. Ангел, відповідаючи, сказав їй: “Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий. 36. Ось твоя родичка Єлисавета – вона також у своїй старості зачала сина, і оце шостий місяць тій, що її звуть неплідною; 37. нічого бо немає неможливого в Бога.”

Тут вже поворот фігури, і позиція руки, чи то піднятої у запитальному жесті, чи притиснутої до грудей, наче у сумніві “чи це про мене йдеться?” відмінні від того, що ми бачимо в «стурбованості» та «роздумах» – у них легко прочитується звернення, як до Архангела, так і до себе самої.

Пьеро делля Франческа. “Благовіщення” з капелли Баччі у базиліці Сан Франческо в Ареццо, Італія. 1552-2569рр. Світлина від автора Saiko.

“Благовіщення”. Фламандська школа, середина XVII ст. Світлина зі сайту https://www.mutualart.com/Artwork/The-Annunciation-to-the-Virgin/B852E10F44D79302

Франсуа Лемуан, “Благовіщення”, 1727, Музей Вінчестерського коледжу, Англія.

4. Humiliatio – у даному контексті: покора, смирення. Момент, коли Пресвята Діва вимовляє своє «так» , приймаючи Волю Божу.

Тоді Марія сказала: “Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!”

Це найлегший для диференціації сюжет – у ньому Діва Марія або покірно схрещує на грудях руки, або ж розводить їх, наче приймаючи Благу Вість усім тілом і душею.

Брат Джіованні да Ф’єзолє, званий Беато Анджеліко. “Благовіщення”, 1435 рік, Музей Прадо, Мадрид.

Амброджіо Лоренцетті. “Благовіщення”, 1344. Національна Пінакотека в Сієні. Італія.

Карло Маратта. “Благовіщення”. 1665р. Катедра у Венозі. Італія.

Гауденціо Феррарі. “Благовіщення”. 1512-13 рр. Берлінська картинна галерея, Німеччина.

5. Meritatione – заслуга. Тут теоретично має бути зображена Діва Марія на самоті, коли «ангел відійшов від неї». Вона має бути прекрасною у своєму глибокому замисленні, бо вже сповнена Святого Духа. Зображення Діви Марії без пристуності Архангела та інших учасників знаменної події прийнято називати «Аnnunсiata» («Annunziata») – та, що прийняла Благу вість. На практиці ж назву «Annunсiata» дають зображенням сумних жінок, точну атрибуцію котрих вже неможливо встановити або ж окремому крилу диптиха, де зображена лише Діва Марія (найчастіше в таких випадках Діва Марія зображена у стані покори або роздумування, як це показанона наступних двох прикладах).

Брат Джоованні да Ф’єзолє, званий Беато Анджеліко. Два “крила” вівтаря, які разом утворюють “Благовіщення”, 1450.55рр. Інститут мистецтв у Детройті, США.

Алльорі Крістофано, диптих “Благовіщення”, 1617р. Галерея Уффіці, Флоренція, Італія.

Фактично, самостійним зображенням Діви Марії в контексті “Благовіщення” є лише палермітанська «Annunziata“ Антонелло да Мессіна 1475 року і її однойменна посестра 1473 зі Старої Пінакотеки в Мюнхені. Тому деякі, хоча й дослідники беруть на себе сміливість відносити їх до типу Meritatione – (заслуга), з чим я особисто не згідна.
Дозволю собі висловити мої власні висновки щодо створення цих образів. Отже, обидві картини були написані вже після поширення класифікації Роберто Караччоло Європою. Можна допустити, що до якихось північних країв ця систематизація могла і не дійти, але щодо Сицилії – це вельми сумнівно. Малоймовірно, що в одному мовному просторі роботи Караччоло могли б залишитися непоміченими. А Антонелло да Мессіна ще й мандрував Італією – відомо, що він відвідав Рим, Флоренцію, Венецію! І він – !!! – був сучасником Караччоло! Вони жили в один і той самий час! Антонелло да Мессіна жив у часовому проміжку 1425(35) -1479, а Роберто Караччоло – 1425-1495.

Ми не знаємо, як називалися ці картини в час свого створення. Історично склалося, що зараз обидві ці картини називаються «Annunciata», вочевидь на основі того, що на них зображена лише Діва Марія без жодного иншого учасника події.

Але ж навіть не знаючи класифікації Роберто Караччоло, видно, що це два принципово різні за емоцією образи. А знаючи цю класифікацію, можна допустити, що це два різні моменти одного сюжету: палермітанський образ відноситься до типу « занепокоєння» з жестом, яким Діва Марія наче намагається спинити того, хто виник перед нею (а вважати, що вона стримувала Архангела Гавриїла, коли він йшов геть, ми не маємо жодних підстав), а мюнхенська, зі схрещеними на грудях руками, – до типу «покора». Як на мене, тут надто конкретизовані положення рук, щоб віднести це до стану «meritatione».

І я не одна, хто саме так бачить характерне положення рук палермітанської “Аннунціати”. Ось цитата зі статті Фредеріко Джаніні, директора дуже добротного мистецького ресурсу Finestre sull’Arte, де він в свою чергу посилається на ще одного мистецтвознавця: “Марія заскочена зненацька: її рука, витягнута вперед, хоче «відхилити послання ангела з відтінком тверезого подиву, але також і сумніву», як влучно висловлюється Еудженіо Баттісті. Цим легким рухом руки Марія ніби каже ангелу не йти далі, тому що вона не була готова до цієї зустрічі, і водночас вона задається питанням, що скаже їй посланець Бога: Антонелло має заслугу в тому, що цей складний стан душі перетворив на дуже простий жест.” Тоді це таки Conturbatio (занепокоєння), що переходить у Cogitatio (роздум, міркування) при появі Архангела Гавриїла, а не самотність Діви Марії після його відходу.

І от у мене виникла версія: а якщо Антонелло да Мессіна так переосмислював класифікацією Караччоло – малював лише Діву Марію в різних емоційних станах, можливо, не цілком згоджуючись з уславленим проповідником. Можливо, цикл включав кілька картин, але до нас дійшло лише ці дві? Тоді це був би революційний підхід у зображенні “Благовіщення”. А можливо, це були ескізи до повносюжетних «Благовіщень», принаймні зараз точно відоме одне, котре датується 1474 роком і експонується в музеї в Сіракузах.

Попри те, що я опрацювала доволі багато літератури, однак ані однієї, ані другої версії ще не зустріла. Хоча сумніваюся, щоб хтось іще не дійшов до таких же висновків, що і я. Тепер мрію заполучити в свою бібліотеку ще кілька монографій про Антонелло з Мессіни і ще раз помандрувати на Сицилію, яка багата на мистецькі несподіванки.

Сподіваюся, мої дорогі читачі, що цим своїм дописом, я вселила у вас азарт детальніше придивлятися до образів «Благовіщення» і самостійно визначати емоцію, яку переживає Діва Марія, отримуючи Благу Вість.