Бангкок. Казка, для якої і Шахерезаді забракло б слів

Коли ми, європейці, хочемо уявити собі неосяжне багатство, наша уява зазвичай переносить нас на Схід, у далекі країни, якими правлять еміри, шахи та інші смагляві принци з розкосими очима і підступними характерами, примхам котрих немає меж, тому що їхні незліченні багатства дозволяють виконати будь-яке найабсурдніше бажання. Ми також асоціюємо цих правителів з далеким минулим, якщо взагалі не з казками, настільки раціональним, сірим та нудним став той щоденний світ, у якому ми живемо. Однак світ, змальований Шахерезадою в її фантастичних оповідках, все ж існує. А якщо ви в це не вірите – летіть у Бангкок! Там ви направду зрозумієте, що реальність може бути крутіша від усіх фантазій «Тисяча і однієї ночі». І тіштеся, що живете в епоху цифрової фотографії, бо описати словами бангкокський тріумф золота і кольору неможливо, не кажучи вже про химерність архітектурних форм та найрізноманітнішого декору.

Світлини, зроблені в Храмі Ват Пхо (Лежачого Будди)

«Олю! Отямся!- Схопитеся Ви зараз за серце після перших же світлин. – Невже оця строката аляпуватість тобі справді подобається? Тобі, вихованій на кращих традиціях європейського мистецтва, коріння якого сягає шляхетної античності?!»

І, уявіть собі, я не буду соромитися і опиратися: Так! Так! І ще раз так!
Мало того, це все мені тільки подобається – я від неї у цілковитому захваті!!!

Бо лише тут, потонувши з головою у східній надмірності, лише серед безлічі ступ, пагод, характерно заламаних дахів та фантасмагоричних скульптур я відчула себе справжнім Сіндбадом-Мореплавцем і ладна була повірити, що ось-ось на власні очі побачу усіх казкових птахів – і Фенікса, і Гамаюна, і Сіріна, і Умай, і навіть птаха Рух, що годує своїх пташенят слоненятами.

І треба сказати, що їх я побачила у достатній кількості. Бракувало лише знань місцевого епосу, щоб розрізнити всіх оцих Теппаксі, Асурапаксі, Кіннар, Асураваюпак – гібридів, що населяли міфічний ліс Гімаванта.

Принагідно трохи погною європейських снобів, котрі бачать красу та елегантність лише в молочній білизні античних зразків чи сірості середньовічних споруд. Насправді, і античний, і середньовічний світ дуже любили поліхромію. Просто античне різнобарв’я було довгий час не було відоме новим жителям Європи. Їм навіть не приходило в голову, що за тисячі років античні зразки могли втратити свій первісний вигляд. Облізлі (дуже перепрошую, але це так) античні статуї та споруди були оголошені безапеляційним каноном краси, а на естетичний щит було винесено цитату Йоганна Вінкельмана з його фундаментальної праці “Історія мистецтв давнього світу” (1764): “Тільки білий колір наділено справжньою красою”. Інша думка після цього просто не допускалася. Тому самотнього голосу масона Катмера де Кенсі, котрий 1815 року у своїй книзі “Олімпієць Юпітер, або мистецтво античної скульптури у новому світлі” виголосив крамольну думку про античну поліхромію, ніхто не хотів слухати. Тим болючішим був удар від так званого “перського сміття”, знайденого 1863-1866 на Акрополі.

https://aldusku.livejournal.com/21252.html – Дуже раджу ознайомитися зі статтею за цим посиланням. Подальші зразки античної поліхромії теж з неї.

Що ж таке це “перське сміття”? Розповідаю. У 480 році до н.е. Акрополь був дощенту зруйнований персами. Після завершення перської навали афіняни зібрали залишки творів мистецтва, завернули їх у ганчір’я і акуратно поскладали в заглиблення з північно-західного боку Акрополю. Власне ця знахідка відкрила європейцям очі на любов греків до яскравих кольорів і золота, що стало справжнім шоком для мистецтвознавської братії тих часів. Цьому не хотіли вірити. Були й такі прихильники чистого мармуру, що не здавалися аж до появи техніки “Raking Light” (простими словами – освітлення артефакту ультрафіолетовим світлом паралельно поверхні), котра дозволила виявити практично на всіх досліджуваних античних зразках залишки кольорових пігментів.
Зараз проводяться навіть окремі виставки, де знамениті зразки грецької чи римської скульптури представляють поряд з копіями, розмальованими у виявлені на них барви.

Те саме стосується й золота…

А тепер спробуйте собі уявити розмальований за вищенаведеними прикладами цілий Акрополь. (Пауза). Авжеж, це було б видовище не менш яскраве, ніж королівський палац у Бангкоку.

Тому забуваємо усі нав’язані нам канони краси і просто захоплюємося самобутністю «Міста янголів, великого міста, міста — вічного скарбу, неприступного міста Бога Індри, величної столиці світу, обдарованої дев’ятьма дорогоцінними каменями, щасливого міста, сповненого достатком грандіозного Королівського Палацу, що нагадує божественну обитель, де царює перевтілений бог, міста, подарованого Індрою і побудованого Вішвакармою”. Уф… Видихнула!
Якщо я десь помилилася, то ви вже мені великодушно вибачите. Добре, що я хоч на це спромоглася, бо це ще не повна офіційна назва Бангкока – великі фрагменти з оригіналу просто неможливо перекласти з тайської мови, оскільки вони написані таким архаїчним стилем, котрий не розуміють навіть сучасні тайці. Тому будемо вживати або звичне європейцям Бангкок (“село на воді, де ростуть сливи”) або ж тайське Крунгтеп (“місто ангелів”).

*Ват Арун – Храм Сходу Сонця – на західному березі ріки Чаупхрая*

Бангкок є ровесником нинішньої королівської династії Чакрі, що править королівством Тай від дня утворення королівства до нинішнього дня.
У тому далекому 1782 році країна називалася Королівством Раттанакосін («Місцезнаходження смарагдового Будди”) або Королівством Сіам (“світлим королівством”). Перша назва зараз залишилася лише у найменуванні історичної зони, де зараз розташовані найголовніші пам’ятки міста. А друга назва – Сіам – увіковічнила себе у таких поняттях, як Сіамька затока, сіамські близнята, сіамські коти, сіамські щурі, сіамські водорослеїди. Версій щодо значення слова “сіам” є кілька, причому діаметрально протилежних, тому не буду заплутувати ані вас, ані себе. Зауважу лишень, що це слово є для тайців чужим, однак саме воно закріпилося за країною аж до 1939 року. Допіру тоді древня самоназва народу “тай” (“вільний”) стала назвою всього королівства. На цей момент тайський народ вже можна було вважати цілком консолідованим. І центром цієї консолідації був саме Бангкок. А серцем Бангкока – Храм Смарагдового Будди, Королівський палац і Храм лежачого Будди, які й стали для мене втіленням казки в реальність.

******************************************************************************
Храм Смарагдового Будди – Ват Пхра Кеу – видно здалеку. Спочатку Золота ступа храмового комплексу в легкому серпанку насиченого вологою повітря піднімається над лінією мурів наче сліпуче сонце над лінією горизонту, а потім золотим слоном безперервно нависає над тобою, і абстрагуватися від неї дуже важко. Може так і має бути, адже в ній, як і в кожній порядній ступі, зберігається часточка Будди.

Другою спорудою, що врізається в пам’ять, є Королівська бібліотека – це, мабуть, найвишуканіша споруда цілого комплексу. Ви бачите її рівно посередині попередньої світлини. У тайські архітектурі споруда такої форми називається мондоп. Це загадкове слово походить зі санскриту і означає передпокій або актову залу (зазвичай з несучими стовпами) індійського храму, що передує так званій “зоні божества”. У тайців – це самостійна споруда, квадратна чи хрестоподібна в основі та увінчана багатоярусним дахом з гострим шпилем, що ми власне й бачимо.

Як на мене, то саме тут знаходяться найцінніші реліквії тайської культури – буддійські манускрипти на пальмовому листі та світські тексти на папері, виготовленому з кори дерева Хой (Streblus asper). Такі собі місцеві берестяні грамоти.

Universität Hamburg, Asien-Afrika-Institut, Arbeitsbereich Thaiistik Sut kammawaca (สูตรกรรมวาจา), „Sūtra kammavācā“.
Palmblattmanuskript, 1 Faszikel, 14 folia à 5 Zeilen,59×5,4 cm.
Sprache: Pali, Nordthai (Kolophon); Schrift: Tham Lan Na.
Datiert auf den 18. Juli 1925.
https://www.manuscript-cultures.uni-hamburg.de/MC/articles/mc4_Grabowsky.pdf

Пальмове листя в якості основного паперу використовувалося а Азії аж до ХІХ ст. А для священних текстів навіть і в ХХ. Оскільки матеріал був недовговічним, то тексти час від часу копіювали на нове листя. Але й з цими новими документами було повно мороки – їх треба було старанно оберігати від різних комах. Інсектицидами у той час слугували олія лемонграссу та бджолиний віск – ними й намащували пальмові документи. Були й інші хитрощі. Наприклад, попередня споруда Королівської бібліотеки у Храмі Смарагдового Будди була оточена водоймою, яка захищала острівець зі священними текстами від мурашок.
Звісно, до бібліотеки нас ніхто не пустив, а на музей не було часу, тому ми обмежилися розгляданням розкішного декору колон. Краєм вуха почула, що на викладення цих мозаїк були запрошені майстри з Італії, але ніде підтвердження цьому наразі не знайшла.

Наступна споруда – Пантеон правлячої династії тайських королів – була не менш цікавою та розцяцькованою.

Ще на підході до храмового комплексу я зауважила, що на старовинних фресках, які тут і там оздоблювали зовнішні стіни другорядних споруд, найчастіше зображали саме Пантеон. Я подумала, що це якось пов’язано з шануванням тайських королів, але виявилося, що початково споруда призначалася для зберігання Смарагдового Будди – головної святині і талісману Бангкока. Однак з цим чомусь не склалося і за розпорядженням одного з королів у будівлі стали поміщати статуї тайських королів, що покинули цей світ. Пантеон відчиняють лише один раз в рік – 6 квітня – у День Династії Чакрі.

Однак решток імператорів у Пантеоні немає – традиційно попіл після кремації розділяють на кілька частин і поміщають в урни, зроблені зі запашної сандалової деревини – одну з них поміщають у тронній залі Королівського палацу, а інші відправляють до найуславленіших буддійських храмів.

І тут я не можу не зробити відступ про похоронну церемонію попереднього тайського короля Пгуміпона Адульядета, що посідав трон під іменем Рами ІХ.
Бо у казковому місті казковим є все – навіть похорони. Рама ІХ був гідною людиною на своєму місці і, мабуть, це єдиний випадок, коли традиційний для Тайланду культ королівської особи не видається неоправданим. Рама ІХ перебував на троні 70 років 4 місяці і 4 дні. Боюся стверджувати, але довше на троні був, здається, лише Людовік XIV – 72 роки і 110 днів. Рама ІХ пережив 40 прем’єр-міністрів, 16 конституцій і 18 спроб державних переворотів.

Пгуміпон Адульядет помер 13 жовтня 2016 року, однак похорон відбувся лише через рік – 26 жовтня 2017 року. Увесь цей час забальзамоване тіло монарха було доступне для прощання. Підраховано, що повз його труну пройшло біля 12 млн. людей. У країні ж тривала підготовка до прощальної церемонії – реставрувалася старовинна 222-річна колісниця і будувався спеціальний комплекс для проведення церемонії кремації, котрий мав символізувати священну гору Меру.

Коли ж надійшла година прощання, у центральній частині погребальної споруди спалахнуло полум’я і над містом полинув дим…

У цей день з усіх куточків країни до Бангкока з’їхалися десятки тисяч тайців, котрі направду щиро плакали за своїм королем. А тепер плачуть ще більше, бо новий король Рама Х (Маха Вачхіралонгкон) вже давно не подає навіть найменшої надії стати новим батьком нації. По правді кажучи, він і королем не хотів бути, і жити в Тайланді не бажав. Маючи справжній казковий палац!

Щоправда, цей палац має погану репутацію – у ньому 9 червня 1946 року при загадкових обставинах загинув король Рама VIII. Після цього його брат і наступник Рама ІХ відмовився жити у старому палаці й переселився до резиденції Чітралада.
Але Рамі Х не затишно й там! Знаєте, де він зараз мешкає? У Баварії! У містечку Гарміш-Партенкірхен.
Ось один з його екстравагантних виходів на люди.

Ну аж ніяк не в’яжеться ця босота з тим образом, який ми на кожному кроці зустрічали в Тайланді: король-монарх, король-монах, король-генерал. У Бангкоку починаєш чітко розуміти, що таке культ особистості, хоча з 1932 року в країні встановлено конституційну монархію і відмінено окремі атавізми, як, наприклад, наближення до короля виключно навколішках. Проте Рама Х, здається, нічого проти повернення таких запопадливих звичаїв не має.

З любимої Європи до ненависного королівства Маха Вачхіралонгкон прибуває вряди-годи, коли вже без нього аж ніяк не можна обійтися. Наприклад, на церемонію перевдягання Смарагдового Будди, що зберігається в головній споруді храмового комплексу Ват Пхра Кео.

Насправді, ця невелика фігурка виконана не зі смарагду, а з жадеїту, однак це не применшує її духовної та історичної цінності – вона явилася людям у середині XIVст. з руїн пагоди, яку навпіл розколола блискавка.
Відразу признаюся, що світлини найбільш шанованої в Тайланді статуї я потягла з Інтернету, бо сама умудрилася її не побачити. Але це закономірно, бо найголовніший храм є, як не дивно, чи не найпростішою спорудою в комплексі і губиться серед абсолютно фантастичних маленьких храмиків та святилищ, ступ і ступок, демонів і духів та інших досі небачених дивовиж. Оцініть самі! Відразу прошу вибачення за втрату послідовності та можливі світлини з сусідніх комплексів, але я направду загубилася і блукала ad libitum лише з однією метою – набутися в цій казці, наситити очі тим, у що вони відмовлялися вірити.

Я ходила поміж химерних споруд і пригадувала, як у дитинстві, ридаючи, читала розповідь Костянтина Паустовського про долю панянки Десницької, яка вийшла за принца Сіаму, поїхала з ним в його відстале королівство і почала впроваджувати різні технічні інновації. Наприклад, електрифікувати цей величезний палац. Придворні просто зненавиділи її за це, стали підсипати їй до страв скло з битих лампочок, від чого вона невдовзі померла, а безутішний чоловік поставив на її могилі великого чорного мармурового слона. Звісно, великий романтик Паустовський, трохи запоетизувався, хоча в цілому не збрехав. Катерина Десницька справді існувала, дійсно вийшла за молодшого королівського сина Чакрабона Пуваната і замешкала палаці Парускаван (зараз тут Штаб-квартира Національної розвідувальної агенції Тайланду).

Через деякий час Катерина народила королю Рамі VI онука, котрий і став одним з реальних спадкоємців сіамського престолу, оскільки старший син короля (майбутній Рама VIІ) не мав власних дітей. Власне від свого шваґра Десницька й отримала титул принцеси Сіаму вищого рангу під іменем На Пгітсанулок. Придворні ж усім серцем полюбили її сина принца Чулу та пестливо називали його Пхра Онг Ну, тобто, “маленьким принцом”.

Але на цьому казкова частина історії закінчилася. Виною стала різниця ментальностей, як тепер кажуть, і звичаїв. Однак Катерині Десницькій та її нащадкам все ж пощастило прожити гарне життя звичайних людей і займатися улюбленими справами. (Може, саме такого життя прагне і нинішній горе-король Тайладу?)
Внучка Катерини Десницької Наріса Чакробон (наполовину англійка, на чверть українка, на чверть тайка) проживає в Лондоні, є авторкою та видавчинею книг і путівників з історії батьківщини свого дідуся. Вона також написала свою версію кохання своїх предків “Катя і принц Сіаму”. З української сторони популяризацією біографії Катерини Десницької займаються її українські родичі та безліч журналістів. (За наступним посиланням ви знайдете одну з найкращих статей про нашу луцько-сіамську Катрусю. https://photo-lviv.in.ua/ciamska-pryntsesa-z-volyni-ta-ii-ukrainska-rodyna-povernennia-zi-zabuttia/

Занурена в такі життєво-філософські роздуми, я остаточно загубилася і ще довго блукала між королівським палацом та храмовим комплексом у пошуках Храму Смарагдового Будди, результатом чого стали якісь неймовірні гігабайти фотографій, якими щедро ділюся.

Врешті я надибала розшукуваний храм. Якщо чесно, він губився серед усього меншого різноманіття, попри свій чималенький розмір та величезний синій дах. Біля палацу сиділа й наша група, яка очікувала найбільш недисциплінованого туриста – себто, мене.

Я вголос (заради хорошого тону) трошки побідкалася, що не побачила найголовнішого Будди Бангкока, однак особливо з цього приводу не переживала – добрі півсотні золотих Будд різних габаритів у моїй камері були зовсім непоганою компенсацією.

Буддою над усіма Буддами, став, звісно, гігантський лежачий Будда в ще одному королівському храмі першого рангу – Ват Пгра Четупгон Вілмолманґкларарм Райварамагавігарн, що означає Храм Будди, котрий очікує досягнення нірвани ( фотографіями строкатих ступ саме цього священного комплексу я почала свій допис).
Воістину, потрібно добряче вміти відволікатися від реальності, щоб досягти нірвани в тому гаморі, що створювали натовпи емоційних туристів. Правда, наш гід сказав, що в храмі на диво мало людей, зазвичай буває в кілька разів більше, і людський потік просто несе тебе, не даючи ані роздивитися, ані сфотографуватися. У цей час ще ніхто не знав ані справжньої загрози нового вірусу, ані того, що Китай вже перестав випускати своїх туристів закордон. Як кажуть, не було би щастя, так нещастя помогло – завдяки вірусу, я сфотографувала знаменитого Будду з усіх можливих та неможливих ракурсів і навіть впихнула в один кадр, здавалось, невпихуєме – руці, нозі і бузі загальною довжиною 46 м.

Як видно, стопи Будди розбиті на інкрустовані зони – кожна з них відображає 32 основних і 80 другорядних ознак Будди. Причому, 32 головні ознаки – це ознаки Великої Людини, Переможця в Істині. Так от, щоб стати ідеальним правителем і дістати право крутити Колесо, яке “повертає світ з хаосу беззаконня на вищий ступінь порядку”, потрібно поміж іншими якостями мати ноги, що схожі на черепах, ікри, як у чорної антилопи, широкі п’ятки ніг, сорок рівних білих зубів, гарний і довгий язик… На цьому й зупинимося.
Мені ж ці ступні видалися акупунктурною картою і, як виявилося, я була не так далеко від істини – саме в цьому храмі зародилося мистецтво тайського масажу. Тільки не того, при згадці про який, всі червоніють та збентежено хихотять, а справжнього – того, щоб обмежується масажем ніг і категорично забороняє працювати в позиції “між ніг” клієнта.
Так от, для вивчення древніх традицій цього цілющого масажу король Рама ІІІ наказав заснувати окремий університет, що й було зроблено 1832 року на території монастиря при храмі Ват Пхо. У 1870 році король Рама V наказує зібрати і наново переписати усі тексти з тайської медицини, тайського масажу та йоги. Нині на 60-ти мармурових плитах монастиря і на деяких стінах храму, можна побачити карти акупрессурних точок та ліній. А парк і нині прикрашають 26 з 80 статуй, котрі зображають основні пози та розтяжки йоги. Одну з них я випадково надибала.

Для повного щастя мені бракувало тільки сіамського котика і він не змусив довго себе шукати. Вуаля!

І це ще був не кінець чудес, якими нас обдарував Бангкок за два дні нашого перебування. Ми отримали і терикони лотосів на квітковому базарі, і орхідейні поля, і неймовірну їжу, в тому числі й дивовижні як на вид, так і на смак солодощі, і боротьбу десятків велетенських риб за корм, який ми їм розкидали, і варанів, що жили, наче коти, при будиночках та віллах на воді в передмістях Бангкока, і казкові квіти священної курупіти біля буддійських храмів…
Але найголовнішим для мене дивом став маленький храм на березі каналу в околицях Бангкоку, котрого я потім не знайшла в жодному путівнику. Саме там я побачила того Будду, котрого марно шукала в пафосному королівському храмі. Це був Будда зі смарагдовою голівкою! Попри те, що над ним домінував його яскравий золочений двійник, саме цей невеличкий зеленоликий Будда відразу притягнув мій погляд. Коли наша гідесса Джой побачила мою дитячу радість, вона запитала, чи не в середу я, бува, народилася. А почувши мою ствердну відповідь, багатозначно посміхнулася: за тайськими повір’ями середі відповідає саме зелений колір. Випадковості вкотре виявилися невипадковими.
Врешті, так мало статися і з точки зору законів жанру – справжня казка обов’язково має мати красивий кінець.